себе, жити своїм власним життям і не мати іншої надії, крім надії покинутої жінки — чекати смерті й прискорювати її повільність, не вважаючи на чудові дні, які їй ще лишилися. Жінці почувати себе призначеною до щастя і загинути, його не зазнавши, не давши!.. Яка мука! Ці міркування промайнули в пана де-Нюеля з блискавичною хуткістю, і йому стало соромно за себе в присутності найбільшої поезії, якою тільки може огорнутися жінка. Полонений потрійною пишнотою краси, нещастя і благородства, він мов застиг від подиву, як сновида, дивлячись на віконтесу, але не знаючи, що їй сказати.
Пані де-Босеан, якій, безперечно, це зачудування не було немиле, ласкавим, хоч і владним рухом простягла йому руку, потім, викликавши на бліді губи посмішку, мов скоряючись іще грації своєї статі, сказала йому:
— Пан де-Шампіньєль попередив мене, пане, про доручення, що ви так ласкаво взяли на себе задля мене. Чи це не від…
Почувши цю страшну фразу, Гастон ще краще зрозумів смішність свого становища, негожість і непорядність свого вчинку проти жінки, такої благородної і нещасної. Він почервонів. Його погляд, де відбивалися тисячі думок, похмарнів, але раптом з тією силою, що молоді серця вміють почерпати з почуття власної провини, він заспокоївся; потім, перебиваючи пані де-Босеан покірним рухом, відповів схвильовано:
— Пані, я не заслужую щастя вас бачити; я вас ганебно обманив. Почуття, якого я послухався, яке б воно не було велике, не зможе виправдати того жалюгідного підступу, що я вжив, щоб до вас дістатися. Але, пані, коли б ви були ласкаві дозволити мені сказати вам…
Віконтеса метнула на пана де-Нюеля гордовитий і зневажливий погляд; підвела руку до шнурка від дзвінка, подзвонила; ввійшов лакей, і вона з гідністю, дивлячись на молодика, сказала йому:
— Жак, посвітіть панові.
Вона гордовито підвелася, вклонилася Гастонові й нахилилась дістати книжку, що впала. Її рухи були такі
