— Пан барон де-Нюель.
Гастон увійшов поволі, але досить зграбно — річ ще тяжча у вітальні, де тільки одна жінка, ніж де їх двадцять. У кутку біля каміна, де, не вважаючи на пору року, горів великий вогонь і стояли два засвічені канделябри, кидаючи м'яке світло, він побачив молоду жінку, що сиділа в тому модному з дуже високою спинкою кріслі, низьке сидіння якого дозволяло надавати голові різних положень, повних грації і краси — нахиляти її, спускати, томно підводити, ніби то був важкий тягар, а ноги — згинати, показувати і знов ховати під довгими зборами чорної сукні. Віконтеса хотіла покласти книжку, що читала, на круглий столик, але, коли вона обернула до пана де-Нюеля голову, книжка, покладена зле, впала в проміжок між столиком і кріслом. Не звертаючи на цей випадок уваги, віконтеса випросталась і вклонилась на вітання молодика, але ледве помітно й майже не підводячись з крісла, що в нього поринало її тіло. Нагнувшись уперед, вона хутко поворушила вогонь; потім нахилилась, підняла рукавичку, яку недбало наділа на ліву руку, шукаючи поглядом другої, але зразу й покинула, бо правою рукою, білою, майже прозорою і кволою, без каблучок, з тонкими пальцями, на яких рожеві нігті творили досконалий овал, вона показала на стілець, ніби запрошуючи Гастона сідати. Коли незнайомий гість сів, вона обернула до нього голову запитливим і кокетним рухом, якого витонченість годі змалювати; він належав до тих зичливих, до тих граціозних, хоч і виразних рухів, що даються першим вихованням і постійною звичкою до всього вибо́рного. Ці численні рухи швидко йшли один за одним, без нерівності й різності і зачарували Гастона поєднанням уважності й недбальства, що їх вродлива жінка додає до аристократичних манер вищого товариства. Пані де-Босеан надто яскраво контрастувала з автоматами, серед яких він прожив уже два місяці свого вигнання в нетрях Нормандії, щоб не стати для нього вособленням поезії його мрій; тому й не міг він порівняти її високих якостей до якостей жодної з тих, ким колись захоплювався. Перед цією жін-
