що пан де-Босеан — людина обхідлива, придворна; він дуже хотів би порозумітися. Але його дружина навіжена…
Пан де-Нюель, хоч чув і далі голос своєї розмовниці, вже не слухав її. Тисяча фантазій його поглинули. Чи існує якесь інше слово, щоб змалювати принадність пригоди в ту мить, коли вона всміхається уяві, коли в душі виникають невиразні сподіванки, коли вона передчуває нез'ясовне блаженство, острах події, хоч ще ніщо не живить і не окреслює химер цього міражу? Розум тоді пурхає, плодить неможливі проекти й дає в зародку щастя пристрасті. Хоч, можливо, зародок пристрасті має в собі її всю, як зерно — гарну квітку з її пахощами й багатством кольорів. Пан де-Нюель не знав, що пані де-Босеан втекла до Нормандії після гучного розголосу, якому більшість жінок заздрить і який вони засуджують, особливо коли принади молодості й краси майже виправдують провину, яка до нього спричинилася. В усякій славетності, з чого б вона не походила, є незрозумілі чари. Здається, що для жінок, як колись для родин, слава гріха стирає його ганьбу. Так само, як рід пишається відтятими головами, вродлива жінка стає привабливіша через фатальну славу щасливого кохання або жахливої зради. Чим більшого жалю варта ця жінка, тим більше збуджує вона симпатій. Ми безжальні лише до вульгарних речей, почуттів і пригод. Коли привертаємо до себе очі, ми здаємось великими. І хіба не треба, справді, піднестися над іншими, щоб бути на видноті? Отже, натовп мимоволі почуває повагу до всього, що знялось угору, не дуже вимагаючи звіту про засоби. Ту хвилину Гастон де-Нюель почував, що його пориває до пані де-Босеан під таємним впливом цих доводів, а може з цікавості, з потреби надати інтересу своєму теперішньому життю, одно слово, з безлічі мотивів, яких висловити неможливо і на означення яких часто придається слово фатальність. Раптом віконтеса де-Босеан постала перед ним у супроводі безлічі чарівних образів; вона була новий світ; біля неї, безперечно, було чого боятися, сподіватися, було що поборювати, перемагати. Вона мусіла контрастувати до осіб,
