мешканець того горища! Якщо я й здивувався, побачивши, що ніхто не працює там сьогодні ввечері, якщо я й зупинився, то тільки тому, щоб мати приємність робити численні й дурні здогади, як ті паризькі вуличники, коли бачать, що якусь будівлю раптом перестали добудовувати. Дев'ять років, мій молодий…
Граф ніби завагався, добираючи вислову; але махнув рукою й скрикнув:
— Ні, не назву вас другом, я ненавиджу все, що може скидатися на почуття. Дев'ять років я вже не дивуюся, що старики так люблять плекати квіти й садити дерева; життьовий досвід навчив їх не вірити людським прив'язаностям, а я сам за короткий час зробився старим. Хочу прив'язуватись тільки до тварин, які не міркують, до рослин, до всього зовнішнього. Я надаю більше ваги рухам Таліоні[1], ніж усім людським почуттям. Я ненавиджу життя і світ, серед якого я самотній. Ніщо, ніщо, — додав граф з таким виразом, що молодик здригнувся, — мене не зворушує і ніщо мене не цікавить.
— У вас є діти?
— Мої діти! — скрикнув він з дивним відтінком гіркоти. — Ну, що ж, хіба моя старша дочка не графиня де-Ванденес? Щодо другої, то заміжжя старшої заповідає їй чудову партію. А хіба двом синам моїм не пощастило! Віконта з генерального прокурора в Ліможі призначено на голову суду в Орлеані, а молодший — королівським прокурором. Діти мої мають свої турботи, свій клопіт, свої справи. Якби одне з тих серць віддалося мені цілком, якби воно спробувало своєю прив'язаністю заповнити порожнечу, що я почуваю тут, — сказав він, ударивши себе в груди, — то змарнувало б своє життя, принесло б його мені в жертву. Та й навіщо, кінець-кінцем? Щоб прикрасити тих кілька років, що мені ще залишилися? Чи вдалося б йому це зробити? Чи не бачив би я в його турботах немов виконання обов'язку? Але…
Тут старий посміхнувся з глибокою іронією.
275
- ↑ Французька танцівниця (перша половина XIX ст.).
