я вже не люблю вас, то мені вистачить страшної мужності сказати вам це. Чи можу я наказувати своєму серцю? Чи можу я за одну мить стерти спогад про п'ятнадцять років страждання? Я вас не люблю. У цих словах захована така сама таємниця, як і в слові «люблю». Пошана, увага, гречність з'являються, зникають, повертаються, але хоч би тисячу років переконував себе любити, я не відроджу кохання, особливо до жінки, яка сама себе зробила старою.
— Ах, пане граф, я щиро бажаю, щоб цих слів не сказала вам колись та, яку ви кохаєте, тим самим голосом і тоном, яким ви їх промовили…
— Чи бажаєте ви вдягтися сьогодні ввечері в сукню грецького строю й поїхати до опери?
Раптовий дриж, який викликало це питання, був її мовчазною відповіддю.
Першими числами грудня місяця 1833 року чоловік, що його цілком сиве волосся й обличчя промовляли скорше за старість від скорботи, ніж від років, бо з вигляду йому було років під шістдесят, проходив опівночі вулицею Гайон. Підійшовши до непоказного триповерхового будинку, він спинився й глянув на одне з вікон, що височілись на різній відстані в мансарді під дахом. Легкий відблиск ледве освітлював те скромне вікно, що в ньому замість шибок був подекуди папір. Прохожий дивився на те нерівне світло з невимовною цікавістю паризьких вуличників, аж раптом з будинку вийшов якийсь молодик. А що бліде проміння від ліхтаря падало на обличчя цікавого, то не дивно, що молодик, дарма що було темно, підійшов до прохожого з тією обережністю, якої додержують у Парижі, коли бояться помилитися, здибавши знайомого.
— Що! — скрикнув він, — це ви, пане голово? Самі, пішки, об цій порі і так далеко від вулиці Сен-Лазар! Дозвольте мені мати честь запропонувати вам руку. На вулиці зараз так слизько, що коли ми не будемо підтримувати один одного, — додав він, зважаючи на самолюбство старого, — нам важко буде встояти на ногах.
273
