готівки»[1]. Сам Бальзак зауважує, що в «Сценах паризького життя» — «справжнє щире почуття є виняток», що все тут «продається й купується, це базар, де все розцінено».
Іноді він, як у історії кохання Давіда Сешара, в історії одружіння свого улюбленця лікаря Біаншона, в образах «ідеальних жінок» («Ежені Гранде», «Модеста Міньйон», «Пані Фірміані»), прагне віднайти в житті це «ідилічне», «патріархальне», «щире», але знаходить лише його уламки. Не ці «ідеальні» образи, не ідеальні сільські панотці, а постаті Вотрена, Гобсека, Гранде, Растіньяка, Кревеля, Гюло, Дельфіни й Анастазі Горіо, жорстокої й лукавої Бетти, пані Марнеф — назавжди різьбляться в нашій пам'яті.
Основна категорія Бальзакового типажу — це хижаки або ті, що хтіли б дорівнятися їх. Найбільшої рельєфності досягає Бальзак в образах своїх скнар, лихварів, представників лихварсько-фінансового капіталу. Це Гобсек, Грандо, Рігу в «Селянах», тип французького глитая, старий Сешар. Це та категорія, що з нею пов'язується численна друга, — паразитарна, титулована аристократія. Мріючи про повернення старих часів, своїх привілеїв, вона опиняється в павутинні Гобсеків, не гербує багатими буржуазними спадкоємицями. Далі йдуть представники торговельного й фінансово-промислового капіталу. Якщо першим Бальзак симпатизує, якщо він знаходить у колишньому «вермішельнику» Горіо і парфумері Цезарі Біротто̀ чимало позитивних рис, навіть серйозно називає Біротто́ «янголом», то представники фінансово-промислового капіталу подаються у ворожому освітленні. Келлер у «Цезарі Біротто̀», банкір Тайфер (у низці романів), банкір Нусінген («Горіо», «Фірма Нусінгена»), брати Куанте («Пропащі мрії») — все це ті хижаки, «зграя гендлярів», за висловом Барб'є, що витискують з соціальної арени патріархальну торговельну буржуазію, руйнують її, використовують геній Давідів Сешарів, синів цієї буржуазії. Ненажерливі, невблаганні, вони оповивають своїм павутинням і Сен-Жерменське передмістя — аристократію, що вабить до себе Бальзака, хоч він і констатує її історичну рокованість, своєю «витонченістю». А проте його засліплює, як Рафаеля, блиск, фантастична розкіш Тайферових бенкетів-оргій, на яких можна, в товаристві літературної богеми, «законтрактованих» Тайферами журналістів, вміло покепкувати з сучасних Трімальхіонів (античний мільйонер-вискочень у «Сатириконі» Петронія), поєднати вимушену, вдавану пошану з замаскованим презирством, можна, відкинувши аристократичний «етикет», блиснути гострим, двозначним жартом, рискованим політичним парадоксом. Аджеж Тайфери, ці некороновані королі, — покупці потрібної їм інтелектуальної продукції, а тому й продавці її, — відчуваючи свою «законтрактованість», відчувають і свою соціальну вагу, конкуруючи один з одним. Закон конкуренції тяжить над численною і найяскравішою, найреалістичнішою, може, категорією персонажів «Людської комедії» —
