суворо промовив граф. — Громадянин Бонтан підписував смертні вироки тоді, коли мій дядько робив тільки послуги Франції.
Пані де-Гранвіль замовкла. Але по хвилинній мовчанці спогад про те, що вона бачила допіру, збудив у її душі ревнощі, яких ніщо не може погасити в жіночому серці, і вона прошепотіла, ніби розмовляючи сама до себе:
— Чи можна так занапастити свою власну душу й душі ближніх?
— Ет, пані, — відказав граф, якому ця розмова обридла, — може якраз ви колись за все це й відповідатимете.
Від цих слів графиня затремтіла.
— Певна річ, ви будете виправдані перед очима милосердного судді, що судитиме наші гріхи, — сказав він, — будете виправдані за щирість, з якою зробили мене нещасним. Я ненавиджу не вас, а тих людей, які зіпсували ваше серце й розум. Ви молилися за мене так само, як панна де-Бельфей віддала мені серце й сповнила мене коханням. Ви мусіли б бути то коханкою, то святою, що молиться біля підніжжя олтарів. Будьте справедливі і визнайте, що я людина незіпсована й не розпусник. Моя душа чиста. Леле, по семи роках страждання, потреба бути любимим непомітно примусила мене покохати іншу жінку, утворити собі другу родину. Не думайте, проте, що тільки я так зробив: в цьому місті є тисячі чоловіків, приневолених з різних причин до такого подвійного життя.
— Господи боже! — скрикнула графиня, — який важкий став мій хрест! Коли дружина, якого ти дав мені в гніві своїм, не може знайти на землі щастя інакше, як у моїй смерті, поклич мене в своє лоно!
— Якби у вас завжди були такі чудові почуття і відданість, ми б ще були щасливі, — холодно промовив граф.
— Гаразд, — відказала Анжеліка, заливаючись слізьми, — простіть мене, якщо я чимнебудь завинила! Так, пане, я ладна коритися вам у всьому, бо певна, що ви не побажаєте нічого, крім справедливого й природного: відтепер я буду всім, чого ви бажаєте від дружини.
— Якщо ви хочете, пані, примусити мене сказати, що
272
