творитися на жагуче небо Еспанії. Мабуть, розгадка нашого нещастя захована в питанні про клімат. Скорятися нашим примхам, угадувати їх, відчувати втіху в стражданні, приносити нам у жертву людську думку, самолюбство, навіть релігію і вважати ці жертви тільки за зернятка фіміаму, спаленого на честь свого ідола — ось що таке любов.
— Любов оперних акторок, — сказала графиня з огидою. — Такі пристрасті недовготривалі й незабаром лишають вам попіл і вугілля, розпач і жалі. Дружина, пане, мусить давати вам, на мою думку, справжню приязнь, незмінний запал…
— Ви говорите про запал, як негри про кригу, — урвав її граф з сардонічною посмішкою. — Подумайте, що найскромніші стокротки принадніші від пишної і блискучої троянди з тернами, яка зваблює нас на весні своїми чарівними пахощами і яскравими барвами. А втім віддаю вам належне, — додав він, — ви чудово додержували зовнішньої сторони обов'язку, приписаного законом, і щоб показати вам, у чому саме ви передо мною завинили, мені довелося б проаналізувати деякі деталі, яких ваша гідність не стерпіла б, і пояснити вам те, що здалося б вам запереченням усякої моральності.
— Ви смієте говорити про моральність, вийшовши з того дому, де змарнували на розпусту достаток ваших дітей! — скрикнула графиня, яку до нестями доводило, що чоловік саме про це мовчить.
— Дозвольте, пані, — спокійно мовив граф, уриваючи дружину. — Якщо панна де-Бельфей багата, то від цього кривди немає нікому. Мій дядько був хазяїн свого достатку, в нього було кілька спадкоємців, але ще за життя з чистої приязні до тієї, кого він вважав мов би за небогу, він подарував їй свій маєток Бельфей. Щодо решти, то я зобов'язаний його щедротами…
— Така поведінка достойна якогось якобінця! — скрикнула побожна Анжеліка.
— Ви забуваєте, пані, що ваш батько був одним з якобінців, яких ви, жінка, так немилосердно засуджуєте, —
271
