попросив міністра залишити його в Парижі. Ця відмова, що її причини відомі були тільки міністрові юстиції, викликала найхимерніші міркування в близьких графининих приятельок та її духівника. Гранвіль, що мав сто тисяч ліврів ренти, належав до найкращих дворянських родів Нормандії, отже призначення на голову було для нього щаблем до перства; звідки ж такий брак честолюбства? Чому він перестав писати свою велику правничу розвідку? Де причини цього розсіяного життя, що вже шість років як зробило його чужим домові, родині, усьому, що мало бути йому любим? Графинин духівник, який, добиваючись єпископства, розраховував на підтримку родини, в якій він панував, не менше, як і на свої заслуги перед конгрегацією, де був одним з найзавзятіших пропагандистів, був розчарований відмовою де-Гранвіля і спробував обмовити його такими припущеннями: якщо граф має, мовляв, таку огиду до провінції, то його, мабуть, лякає, що там він муситиме жити морально, подавати приклад доброзвичайності, отже примушений буде жити з графинею, від якої його могла віддалити тільки якась незаконна пристрасть. А хіба така чиста жінка, як пані де-Гранвіль, здогадається колинебудь про розпусну поведінку свого чоловіка? Добрі приятельки переказали за істину ці слова, що не були, на жаль, гіпотезою, і пані де-Гранвіль була вражена, як громовим ударом.
Не розуміючи великосвітських звичаїв, не відаючи кохання та його безумств, Анжеліка й на думці не покладала, що в шлюбі можуть трапитися ще якісь випадки, крім тих, що віддали їй на власність серце Гранвіля, тому гадала, що він нездатен на гріх, який усі жінки вважають за злочин. Коли граф перестав від неї будьщо вимагати, вона уявила собі, що спокій, у якому він, здавалося, жив, був річчю природною; зрештою, вона ж віддала йому все жіноче чуття, яке тільки могло вміститися в її серці, а припущення духівника руйнувало вщент ілюзії, якими вона досі живилася, — тож вона почала боронити свого чоловіка, але не могла знищити підозри, так уміло закинутої в її душу. Страх так подіяв на її слабу голову, що
266
