ців тої доби. Якби тут хоч панувала гармонія, якби тут меблям з модерного червоного дерева надано вигнутих форм, заведених у моду зіпсутим смаком Буше, — помешкання Анжеліки було б тільки втішним контрастом молодих людей, що живуть у XIX столітті так, ніби належать до XVIII століття; але багато речей були в смішному противенстві. Консолі, годинники, свічники являли собою ті войовничі атрибути, що їх перемоги імперії зробили такими любими для Парижа. Грецькі каски, перехрищені римські мечі та щити, що були породженням військового ентузіазму й прикрашали тоді наймировитіші меблі, аж ніяк не пасували до ніжних, розволіклих арабесків, що чарували пані де-Помпадур. Побожність веде до якоїсь утомної покори, яка не виключає гордості. Чи то від скромності, чи то така була вже в неї гордість, а пані де-Гранвіль почувала відразу до м'яких та світлих кольорів. Може вона гадала також, що пурпуровий та брунатний кольори пасують до судівської гідності. Та й як могла дівчина, звикла до суворого життя, усвідомити потребу пристрасних канап, що навіюють погані думки, принадних, зрадливих будуарів, де зароджується гріх? Бідолашний товариш прокурора був у розпачу. З того тону, яким він потверджував похвали, що ними його дружина сама себе наділяла, вона помітила, що її чоловікові ніщо не подобається; вона виявила таку тугу від своєї невдачі, що закоханий Гранвіль побачив у тому горі доказ кохання, замість бачити в ньому рану ображеного самолюбства. Хіба могла дівчина, вихоплена з кола обмежених провінціальних понять, нездатна до кокетства й витворності паризького життя, вигадати щонебудь краще? Товариш прокурора волів краще думати, що вона підпала під вплив постачальників, ніж визнати те, що було правдою. Якби він був не такий закоханий, то відчув би, що крамарі, які вмить відгадують дух своїх покупців, дякували небу за те, що воно послало їм молоду святенницю без смаку, щоб допомогти їм позбутися речей, які вийшли з моди. Тож він заспокоїв свою красиву нормандку:
— Щастя, моя люба Анжеліко, не виникає з більш чи
255
