тисяч п'ятдесят екю; отже я бачу, сину, що ти, якщо тільки схочеш вступити до суду, зможеш зробитися сенатором не гірше від інших. Мій швагер, член державної ради, не допоможе тобі в цьому, звичайно, алеж він нежонатий і ти будеш колись його спадкоємцем — якщо тобі не дадуть сенатора за заслуги, ти зробишся ним через наступництво. Тоді ти заберешся досить високо, щоб вичікувати подій.
Прощай, цілую те6е…»
Отже молодий Гранвіль міг спати, укладаючи тисячі планів, один від одного блискучіших. З могутньою підтримкою канцлера, міністра юстиції та свого дядька по матері, одного з редакторів Кодексу, він мав почати свою кар'єру на видатній посаді, у найвищому суді Франції, і бачив уже себе членом тієї прокуратури, що з неї Наполеон вибирав найвищих урядовців своєї імперії. Крім того, він уявляв собі блискучий достаток, щоб підтримувати своє становище, для якого недосить було жалюгідних п'яти тисяч прибутку з маєтку, що він успадкував по матері. Щоб довершити своє честолюбне маріння щастям, він викликав у пам'яті наівне личко панни Анжеліки Бонтан, подруги його дитячих розваг. Поки він не дійшов ще того віку, коли дитина починає міркувати, його батьки не перешкоджали дружбі з сусідчиною дочкою на селі. Але, коли він почав приїжджати до Беє[1] на короткий час на вакації, батько й мати, що пишалися своїм благородством, помітили його приязнь до дівчини й заборонили йому думати про неї. Отже протягом десяти років Гранвіль міг тільки мельки бачитися з тією, яку називав своєю «дружинонькою». Цими хвилинами, викраденими спід пильного догляду їхніх родин, вони ледве встигали перекинутися незв'язними словами, проходячи одне повз одного в церкві або на вулиці. Найчудовішими були для них ті дні, коли, здибаючись на сільських святах, що їх у Нормандії називають «зборами», вони здаля й крадькома одне на одного дивилися. Під час своїх останніх вакацій Гранвіль двічі
244
- ↑ Містечко на південному заході Франції.
