ника до чистого затишного помешкання на другому поверху, де жила стара статистка. Служниця пані Крошар не знала, що гарненька панна, до якої її господиня часто ходила обідати, була її рідна дочка, і одна з перших вимагала втручання духівника, сподіваючись, що ця духовна особа буде для неї щонайменш так само корисна, як і для недужої. Між двома партіями бостону й на прогулянках у Турецькім саді старим жінкам, з якими пані Крошар щодня правила теревені, удалося збудити в її закляклому серці сумніви щодо її минулого життя, побоювання пекла та певні сподіванки на прощення, заснованому на щирому повороті до релігії. Отже цього врочистого ранку три старі жінки з вулиць Сен-Франсуа та В'єй-дю-Тампль зібрались у вітальні, де пані Крошар гостила їх щовівторка. Одна з них по черзі пересідала з крісла в голови ліжка, щоб розважати бідну старуху і збадьорити її тими облудними надіями, якими вколисують умираючих. Одначе, коли їм здалося, що криза наближається, коли закликаний напередодні лікар сповістив, що він не ручиться за вдовине життя, ці три панії почали радити раду, чи треба сповістити панну де-Бельфей. Поговоривши попереду з Франсуазою, вони вирішили послати на вулицю Тебу посланця й попередити молоду родичку, чий вплив так лякав чотирьох жінок; але вони плекали надію, що овернець[1] надто пізно приведе особу, до якої пані Крошар була така прив'язана. За цією вдовою, яка, очевидно, мала тисячу екю ренти, це жіноче тріо ревне впадало, бо жодна з приятельок, ні навіть Франсуаза, не знала, що в неї є спадкоємець. Розкіш, що в ній жила панна де-Бельфей, яку пані Крошар під впливом звичаїв давньої опери не дозволяла собі називати любим іменням дочки, майже виправдували план цих чотирьох жінок — поділити між собою спадщину вмираючої.
Незабаром та з трьох відьом, що тримала недужу під арештом, похитала головою до стурбованої парочки й сказала:
238
- ↑ Уродженець французької провінції Овернь.
