згодом хлопчика поклали спати, прокинулася дівчинка й почала вимагати своєї прозорої їжі, і ось при світлі лампи, біля каміна в кімнаті, що дихала тишею і радістю, Роже щасливо любувався з чудової картини, з дитини, що пригорнулась Кароліні до грудей, свіжих і білих, як щойно розквітла лілея; густе волосся падало в неї хвилею каштанових кучерів, за ним і шию ледве можна було побачити. Світло від лампи ще яскравіш виділяло всі розкоші молодої матері, помножуючи на ній, на її вбранні й на дитині ті мальовничі ефекти, що зумовлюються сполученням тіні й світла. Обличчя спокійної, мовчазної жінки здалося Роже незмірно милішим, ніж звичайно; він ніжніше глянув на її любі, червоні уста, що ніколи не вимовляли жодного слова незгоди. Та сама думка блимнула і в очах Кароліни, що потай поглядала на Роже, чи щоб потішитися вражінням, яке на нього справляла, чи щоб угадати, чим закінчиться вечір.
Роже, зрозумівши кокетство цього лукавого погляду, сказав з удаваним смутком.
— Мені треба їхати. Мушу закінчити одну важливу справу, і вдома мене чекають. Обов'язок передусім, правда ж, моя кохана?
Кароліна подивилась на нього сумовито й заразом ніжно, але з тією покорою, що виявляє все страждання саможертви.
— Прощай, — мовила вона, — іди! Якби ти лишився ще на годинку, я нелегко дала б тобі волю.
— Ангеле мій, — відповів він тоді, посміхаючись, — я маю відпустку на три дні, і всі гадають, що я за двадцять льє від Парижу.
Кілька день згодом після цієї річниці панна де-Бельфей поспішала одного ранку на вулицю Сен-Луі в Маре, не бажаючи спізнитися в той дім, де вона звичайно бувала щотижня. Посланець допіру повідомив її про те, що її мати вмирає від ускладнення, викликаного її катарами та ревматизмами. Поки візник підгонив своіх коней з рішучої Кароліниної вимоги, підсиленої обіцянкою доброї додачі на чай, побожні старі жінки, що їх збирала навколо себе останнім часом вдова Крошар, вели свяще-
237
