друкаря Давіда Сешара, жертви досвідчених хижаків-конкурентів, — з'являється знову таємнича постать Вотрена, цим разом у вигляді еспанського патера. Це він урятовує від самогубства невдалого «генія», поета й журналіста Люсьєна Шардона, це він уводить його до аристократичних салонів, протегує йому, сприяє його «кар'єрі».
Цікаво, між іншим, відзначити, що бунтарський своєю суттю образ Вотрена, своєрідного пропагатора (в люмпенпролетарському трактуванні) гасла «експропріація експропріаторів», Вотрена, що немилосердно викриває в «Горіо» ввесь бруд і сморід капіталістичного суспільства, — в останньому своєму втіленні[1] перетворюється на образ «покутника-злочинця». Це ж він був за Віргілія в Бальзаковім «Пеклі». Він, як Віргілій «Божественної комедії» Данте демонстрував і пояснював Растіньякові, Шардонові, читачам, — картини паризького «пекла». І цей цинічий, сміливий «гід» «Людської комедії» 1847 р., напередодні Лютневої революції, перетворюється на агента карного розшуку! Після смерті Люсьєна Шардона, він починає «вірити в бога», пропонує свої послуги юстиції, хоче бути «одним з елементів ладу й попередження злочинств». Ми вже бачили, як зростання революційного робітничого руху, загострення класової боротьби спричиняється до створення «партії ладу». На цю ж платформу скеровує Бальзак і свого Вотрена. Слід відзначити, що в «Останньому Вотреновім втіленні» Бальзак подає реалістичні образи представників паризького «дна», злочинного люду, відтворюючи їхню специфічну мову — злодійське «арго», що до Бальзака певною мірою зробив В. Гюго в «Останньому дні засудженого», а після Бальзака — Ежен Сю в «Таемницях Парижу». Інтерес французьких письменників 40-х років до люмпенпролетаріату не випадковий. В міру розвитку промисловості, періодичних промислових криз, певна частина експлуатованого робітництва стає на шлях пауперизації, з лав «резервної армії» потрапляє до лав люмпенпролетарських. Ще 1831 р. по Ліонському повстанні, керівна буржуазна газета, закликаючи врятувати суспільство від нових «варварів», не могла не констатувати: «Кожний фабрикант живе на своїй фабриці, як колоніальні плантатори серед своїх рабів, і Ліонське повстання — своєрідний заколот на Сан-Домінго». Проблему пауперизації робітництва широко ставить утопічний соціалізм, до неї підходять і Бальзак, і Жорж Санд, і Діккенс у Англії, як представники різних соціально-політичних поглядів і проектів запобігти цьому лихові, а проте об'єднаних суттю своїх прагнень — замирити капіталізм і працю.
Віддаючи данину романтизмові, Бальзак стає на шлях наукового «позитивізму», на шлях не «інтуїтивного» сприйняття життя, не романтичного прозирання його таємниць, а документального наукового його вивчення, бувши з цього боку, як зазначає Е. Золя, попередником «натуралістів» 80–90 рр. XIX ст. Року 1831, у «Ша-
- ↑ «Останнє Вотренове втілення».
