— Ваше волосся таке довге, пані, і таке густе! — відповів Плезір.
Кароліна не могла втриматися від посмішки. Лестощі перукаря збудили, мабуть, у її серці спогад про пристрасну хвалу її друга, що обожнював її волосся. Перукар пішов, ввійшла покоївка радитися про вбрання, що найбільше сподобалося б Роже. Це діялося на початку вересня 1816 року; було вже холодно, вибір упав на зелену гренадинову сукню, обшиту шиншилами[1]. Тільки но туалет закінчено, Кароліна кинулась до залу, прочинила там вікно, яке виходило на гарненький балкон, що прикрашував фасад, і склала руки на грудях, прибравши чудової пози, — не на те, щоб примусити прохожих любуватися на себе й бачити, як вони повертають до неї голови, а щоб дивитись на бульвар край вулиці Тебу. Цей просвіт між будинками, який легко можна було порівняти до дірок, що актори прокручують у театральній завісі, давав їй помітити багато елегантних карет і натовп, що сунув безнастанно, як китайські тіні. Не знаючи, чи прийде Роже пішки, чи приїде екіпажем, колишня робітниця з вулиці Турніке дивилася то на пішоходів, то на тильбюрі, — легкі екіпажі, що їх запровадили у Франції англійці. Вираз сваволі й кохання пойняв її молоде личко, коли вона почекала чверть години і ні її гостре око, ні серце ще не вказало їй того, хто мав був прийти. Яка зневага, яка байдужість світилися на її вродливому личку до всіх цих істот, які, мов комашня, метушилися біля її ніг! Її сірі, пустотливі очі блищали. Цілком віддавшись своїй пристрасті, вона уникала залицяння так само ретельно, як шукають його і найгордовитіші жінки під час прогулянок містом. І вже безперечно не турбувалася тим, чи залишиться другого дня в серці у прохожих, що на неї любувались, спогад про її біле, схилене личко, про її маленьку ніжку, яка висувалася зза граток балкону, про лукавий погляд її жвавих очей та пристрасно піднесений носик, — вона бачила тільке одне обличчя, її захоплювала тільки одна думка.
230
- ↑ Звірятко, що дає коштовне хутро.