відчинила вікно й колупала ножем землю в чотирикутньому коробі, засипаному снігом, — отак наівно і невміло показуючи своєму добродійникові, що цього разу не хоче бачити його у вікно. З повними сліз очима вишивальниця кивнула головою заступникові, неначе казала йому: «Я можу вам віддячити тільки серцем». Але чорний добродій ніби й не зрозумів цієї мовчазної подяки. Увечері, коли він знову пройшов, Кароліна, що заліплювала аркушем паперу розбиту шибку, могла посміхнутися йому, показуючи, як обіцянку, емаль своїх блискучих зубів. З того часу чорний добродій обрав інший шлях, і вже не з'являвся на вулицю Турніке.
Першими днями травня місяця наступного року, якось у суботу вранці Кароліна помітила поміж двома чорними лініями дахів маленький клаптик ясного неба і, поливаючи із склянки свою жимолость, сказала матері:
— Мамо, треба поїхати завтра на прогулянку до Монморансі![1]
Тільки но вона радісно промовила це речення, як пройшов чорний добродій, сумніший і понуріший, ніж будь-коли; чистий і голубливий погляд, яким глянула на нього Кароліна, можна було прийняти за запрошення. Тим то другого дня, коли пані Крошар у темночервоній мериносовій кофті, в капелюху з шовкової матерії і в картатій шалі, виробленій під кашемір, з'явилася, щоб узяти візника на розі вулиць Фобур-Сен-Дені та Ангієн, то зустріла тут незнайомого, який стояв там, мов чоловік, що чекає дружину. На обличчі в незнаймого майнула радісна посмішка, коли він побачив Кароліну: її маленька ніжка була взута в коричневий прюнелевий чобіток, а біла сукня, розвіювана вітром, зрадливим для зле збудованих жінок, вимальовувала привабні форми, її личко, відтінене бриликом з рижової соломи на рожевій підшивці, сяяло, здавалось, неземним відблиском; широкий коричнеий пояс окреслював її тонкий стан, а волосся, розділене на два каштанові крила над сніжно білим чолом, надавало їй вигляду незаперечної
222
- ↑ Мальовниче містечко з великим лісом, 15 км від Парижа.
