кратії», як скаже Бальзак у «Селянах», романі, присвяченому темі «самогубства власності», обороні великого землевласництва.
Отже не дивно, що легітиміст Бальзак і критикує гостро буржуазні поверхи з боку викриття хижацтва їх мешканців і воднораз наближається до них, виступаючи, як і О. Конт, проти «руїнницьких» теорій, що загрожують «ладові». А в характері самої критики відчувається, на нашу думку, дрібнобуржуазна природа того письменника, що чимало років попрацював у мізерній мансарді, зазнав усіх солодощів «вільної конкуренції». Не забудьмо, що улюблений позитивний герой Бальзаків — це дрібнобуржуазний інтелігент Біаншон, славетний лікар, що став таким ціною тяжких років студентського бідування, як і його славетний професор Дюплен, якого врятував від голодної смерті й оточив батьківським піклуванням бідняк, розносник городини. Проте які бліді всі ці «позитивні» образи Бальзака поруч з його корсарами капіталу! Це Діккенсові судилося стати їх сантиментальним співцем, а не Бальзакові.
В якому освітленні подаються в «Золотоокій дівчині» інші соціальні «поверхи»? В соціально-моралізаторському? Бальзака дивує, приголомшує, обурює гонитва всіх шарів буржуазії за золотом, гарячкова масова спекуляція, що виснажує людину, руйнує її фізичне й моральне здоров'я. Буржуа встигає все зробити й усе перетворити на гроші — «і газету, і контору, і оперу, і національну гвардію, і дружину, і бога». Ось середня й дрібна буржуазія — торговці, клерки, нотарі, всі ті, — «що збирають продукцію пролетаря, напаковують діжки південною садовиною, океанською рибою, вином». Усі підвладні тут «світовому владареві, що його ім'я золото», кожен намагається «дотягтися до великої буржуазії», зазначає Бальзак, «син багатого крамаря стає нотарем, син торговця паливом — членом судової корпорації», а стимул усього цього — «висхідхий рух капіталу». Висхідний рух капіталу — ось історично вірна формула, що її пощастило знайти Бальзакові вже на початку цього процесу, формула, що охоплює ввесь зміст «Людської комедії».
Геніально вловив Бальзак і суть капіталістичного суспільства — той закон конкуренції, що його пізніше блискуче сформулює Ф. Енгельс. Характеризуючи артистичний світ, Бальзак пише: «Конкуренція, змагання, наклеп убивають хист. Одні в розпачі поринають у безодню пороку, інші вмирають молоді ще, надто передчасно поклавшись на своє майбутнє». Свою характеристику «поверхів» Парижу Бальзак кінчає знаменними символічними образами, що яскраво доводять визнання «висхідного руху» капіталу з боку автора «Людської комедії». Париж — це «голова земної кулі, мозок, що мало не лусне від натиску геніальності й веде вперед людську цивілізацію». Париж — це корабель. Він має «брондзову щоглу з образом Наполеона в ролі дозорця». Корабель цей «борознить моря науки, волає голосами своїх учених і митців до світу: «Вперед! За мною!»
Отже капіталістичний Париж, за Бальзаком, і «пекло», і разом із тим — величний корабель, що веде перед у цілім світі. «Ми
