в житті своєї матері. Пані д'Еглемон має чудове помешкання, має до своїх послуг карету й може, як і раніш, бувати скрізь у світі.
— Крім Італійців[1], — тихо відповідав старий паразит, один з тих людей, що вважають за своє право набридати друзям епіграмами, доводячи цим свою, мовляв, незалежність. — Вдова маркізова над усе кохається в музиці, — річ, яка зовсім чужа її улюбленій дитині. Свого часу з неї була чудова музикантка! Алеж у ложі графининій завжди повно молодих метеликів — і стара своєю присутністю заважала б донечці, про яку вже говорять, як про велику кокетку, — тому бідна мати ніколи не їздить до Італійців.
— Пані де-Сен-Ереан, — сказала одна дівчина на виданні, — влаштовує для матері чудові вечірки, салон, де сходиться ввесь Париж.
— Салон, де ніхто не звертає уваги на маркізу, — відповів паразит.
— Факт той, що пані д'Еглемон ніколи не буває сама, — сказав один фертик, підтримуючи молодих дам.
— Вранці, — тихо відповів старий спостерігач, — вранці люба Моіна спить. О четвертій годині люба Моіна в Лісі[2]. Увечері люба Моіна їде на бал або в Буф[3]… Але, правда, пані д'Еглемон має нагоду бачити свою дорогу дочку, коли вона вдягається і під час обіду, якщо випадково люба Моіна обідає в дорогої мами… Ще нема й тижня, пане, — сказав паразит, беручи під руку боязкого вчителя, новака в цьому домі, — як я бачив цю бідну матір, сумну й самотню коло вогню. «Що з вами?» спитав я її. Маркіза глянула на мене, посміхаючись, але була заплакана. «Я думаю, — сказала вона мені, — що дуже дивно лишитися самій після того, як мала п'ятьох дітей, але така вже наша доля. Та й дуже щаслива я, коли знаю, що Моіна розважається». Вона могла звіритися мені, бо я знав колись її чоловіка: то був чоловік убогий, і йому щастям було мати її за
197
