саду, де вона с діла і який кінчався сірим фасадом одного з найкращих готелів Сен-Жерменського передмістя. Все тут було мовчазне — сусідні сади, бульвари, собор Інвалідів, бо в цьому благородному кварталі день починається тільки опівдні. Хібащо примха якась траплялась, хібащо дама якась хотіла проїхатись верхи чи в якогось дипломата не був готовий протокол, а то в цю годину і лакеї, і слуги — все спало або все тільки прокидалося.
Стара дама, що так рано встала, була маркіза д'Еглемон, мати панії де-Сен-Ереан, якій належав цей готель. Маркіза всього збулася заради дочки, якій віддала ввесь достаток, лишивши собі тільки дожиттьову пенсію. Графиня Моіна де-Сен-Ереан була останньою дитиною пані д'Еглемон. Щоб одружити її з спадкоємцем одного з найславетніших родів Франції, маркіза пожертвувала всім. Не було нічого природнішого — вона втратила одне по одному двох синів: один, маркіз Гюстав д'Еглемон, помер від холери, другий, Абель, загинув під Константіном[1]. По Гюставі лишилася вдова й двоє синів. Але досить холодне почуття, що було в пані д'Еглемон до цих двох синів, ще зменшилося, перейшовши на внуків. Вона чемно поводилася з молодшою пані д'Еглемон, але ставилася до неї з тим зовнішнім почуттям, яке вихованість і пристойність наказують нам виявляти до своїх ближніх. Майно небіжчиків-синів було цілком упорядковане, тож вона віддала своїй любій Моіні всі свої заощадження й власний достаток. Моіна, вродлива й чарівна з дитинства, завжди була для пані д'Еглемон предметом того вродженого чи мимовільного вподобання, яке буває в матері родини, тієї фатальної симпатії, яка здається нез'ясовною і яку люди спостережливі вміють з'ясувати аж надто добре. Чарівна постать Моіни, звук голосу цієї любої дитини, її поводження, хода, обличчя, рухи — все будило в маркізі найглибші почуття, які тільки можуть оживляти, хвилювати й чарувати материнське серце. Підвалина її теперішнього життя, майбутнього
195
- ↑ Одне з головних міст у Алжірі, яке французи з великими втратами захопили 1837 року.
