— Моіно, вийди! вийдіть усі! — крикнула пані д'Еглемон, заглушаючи своїм голосом Еленин. — Ради бога, дочко, — додала вона, — не починаймо зараз сумне змагання…
— Я мовчатиму, — сказала Елен, зробивши нелюдське зусилля. — Я — мати, я знаю, що Моіна не мусить… Де моя дитина?
Моіна знову ввійшла з цікавості.
— Сестро, — сказала ця пещена дитина, — лікар…
— Все даремне, — відповіла Елен. — Ох, чому я не померла шістнадцяти років, коли хотіла вкоротити собі віку?.. Поза законом щастя ніколи не буває… Моіно… ти…
Вона вмерла, схилившись головою на голову своєї дитини, яку конвульсивно стиснула.
— Сестра твоя хотіла, мабуть, сказати, Моіно, — пояснила пані д'Еглемон, вернувшись у сльозах до своєї кімнати, — що для дівчини ніколи не буває щастя в романтичному житті, поза звичайними поняттями, особливо в далечині від матері.
На початку червня 1844 року алеєю саду одного з великих готелів[1] на вулиці Плюме в Парижі близько дванадцятої години гуляла на сонці дама, якій було років з п'ятдесят, але яка виглядала старішою проти свого справжнього віку. Пройшовши двічі чи тричі покрученою стежкою, з якої вона не сходила, щоб не спустити з очей вікон одного помешкання, яке, здавалось, притягало всю її увагу, вона сіла в напівсільське крісло, яке плетуть з молодих гілок, лишаючи на них кору. З того місця, де стояло це зграбне сидіння, дамі крізь грати огорожі видно було розкішний краєвид внутрішніх бульварів, а серед них чудовий собор Інвалідів, що підносив свою золоту баню поміж тисячі берестів, і краєвид, не такий уже величний,
194
- ↑ Слово «готель» уживається тут у розумінні, — окремий будинок, особняк.
