Трохи пізніше Огюст Конт скаже, що «народ не цікавиться політикою» й надалі «мусить байдуже ставитися до непосереднього посідання політичної влади». Щоправда, сумно зауважує О. Конт, «забобони, властиві переходовій або революційній добі, повинні були мати певний успіх серед наших пролетарів». Право на «нормальне виховання» й на «нормальну працю», тобто внормований визиск — ось, за Контом, «справжня соціальна програма пролетарів». Хай народ покладається на демократизм філософів-позитивістів, — така суть III розділу «Слово про позитивну філософію»[1], що його заголовок — «Умови тріумфу позитивної школи (Спілка пролетарів і філософів)». Філософи стоятимуть на варті прогресу, а «для нової філософії лад є основна умова прогресу і навпаки — прогрес є доконечна мета ладу». Це апологія того ладу, що про нього після червневих днів 1848 р. К. Маркс писав: «Лад! — це було бойове гасло Гізо. Лад! — кричав гізовець Себастіані, коли Варшава стала російською! Лад! — кричить Кавеньяк, ця брутальна луна французьких Національних Зборів та республіканської буржуазії. Лад! — гуркотить його картеч, шматуючи тіло пролетаріатові»[2]. Отак практично здійснювалася Контова «спілка пролетарів і філософів»… На початку 30-х років можна було ще кокетувати з «народом», з утопічним соціалізмом, співчувати Вулканові, хоч його революційні рухи вже починають, як бачимо, непокоїти буржуазну громадську думку. Базьзака непокоїть ця «стихія», і в оповіданні «Опіка» він подає образ філантропа-судді Попіно, що роздає свої гроші біднякам, алеж в очах деяких із них спостерігає Бальзак зловісні вогники. Філантропія, горілка й… «позитивізм» — ось у чім буржуазна думка вбачає порятунок від стихії, від «руїнницький теорій, скерованих проти власності» (О. Конт).
Бальзак, критикуючи фінансово-промислову буржуазію з політичних позицій легітимізму, соціально поділяє з нею її позитивну релігію «ладу». Характеризуючи події 1848–1849 рр. у Франції, К. Маркс зазначає — «але ця буржуазна маса була роялістична. Одна її частина — великі землевласники — панували під час Реставрації і були тому легітимістами. Друга частина — фінансова аристократія та великі промисловці — панували за липневої монархії і тому були орлеаністами», але «вже червневе повстання об'єднало їх у «партію ладу». У буржуазній республіці, «що їй ім'я було не Бурбони й не Орлеани, а капітал, вони знайшли таку державну форму, за якої могли панувати спільно»[3]. В цих Марксових словах блискуче виявлено гадану розбіжність політичних ідеалів великої буржуазії та великих землевласників і їхні спільні соціальні інтереси в боротьбі проти революційного соціалізму, — «логіку демо-
