— То в тебе нема нічого, Елен, — суворо обізвався вояк, — ні батьківщини, ні родини?
— Я його дружина, — відповіла вона згорда з повним благородства виразом. — За сім років оце перше щастя, що прийшло мені не від нього, — додала вона, схопивши батькову руку й цілуючи її, — і оце перші докори, які я чую.
— А совість?
— А совість — то він.
Ту ж хвилину вона сильно здригнулася.
— Це він, — сказала вона, — навіть під час бою з усіх кроків на палубі я пізнаю його кроки.
І раптом рум'янець залив пурпуром її щоки, риси її засяяли, очі заблищали, обличчя зробилася матово-біле… В її м'язах, у синіх жилах, у мимовільному тремтінні всього її тіла було щастя й кохання. Цей млосний рух схвилював генерала. Справді, по хвилині ввійшов корсар, сів у крісло, узяв старшого сина й почав із ним бавитись. Хвилину панувала тиша, бо генерал, поринувши в задуму, що нагадувала невиразне почування сну, дивився на цю добірну каюту, що скидалася на гніздо алькіона[1], де ця родина плавала сім років по океану, між небом і хвилями, звірившись на одну людину, що вела її крізь небезпеки боїв і бур, як той господар свою сім'ю серед життьового лиха. Він зачаровано дивився на дочку, цей фантастичний образ морської богині, струнку і вродливу, багату й щасливу. Всі скарби, що оточували її, блідли перед скарбами її душі, перед сяйвом її очей і незмальовною поезією, що була в ній і навколо неї. В цьому становищі була незвичайність, що його захоплювала, величність пристрасті й розуму, що плутала звичайні думки. Холодні й обмежені розрахунки суспільства завмирали перед цією картиною. Старий вояк відчув це все й теж зрозумів, що дочка його ніколи не покине такого широкого, багатого на контрасти й справжнім коханням сповненого життя; та коли вона хоч раз
187
- ↑ Пташка з породи водоморозів, символ тихого моря в давніх греків, які гадали, що вона гніздиться і плодиться просто на хвилях.
