— Як же це? — спитав він, цікавлячись знати про доччине життя і забувши про все перед цим осяйним обличчям.
— Слухайте, тату, — відповіла вона, — я маю за коханця, за дружину, за слугу, за господаря — чоловіка, в якого душа така широка, як це безмежне море, така ніжна, як небо, одно слово — бога. За сім років він ніколи не прохопився словом, почуттям чи рухом, що могли б порушити божественну гармонію його мови, його ласк, його кохання. Він завжди дивиться на мене з дружньою посмішкою на вустах і радісним промінням у очах. Нагорі його громовий голос панує часто над бурею та сум'яттям бою, але тут він тихий і мелодійний, як музика Россіні, чиї твори дійшли до мене. Все, що тільки може вигадати жіноча примха — я все те одержую. Іноді мої бажання навіть наперед відгадуються. Нарешті, я паную на морі, і мені коряться тут так, як можна коритися владарці. О, щаслива! — перебила вона сама себе. — Щаслива — це не те слово, що може висловити моє щастя. Моя доля, це доля всіх жінок! Завжди почувати кохання, безмежну відданість тому, кого кохаєш, і зустрічати в його серці безконечне почуття, в якому губиться жіноча душа, — скажіть, хіба це не щастя? Я пережила вже тисячу існувань. Тут я сама, тут я наказую! Ніколи жодна істота моєї статі не ступала ногою на цей благородний корабель, де Віктор завжди за кілька кроків від мене. Він не може піти від мене далі, як від носу до корми, — додала вона з лукавою хитрістю. — Сім років! Кохання, що сім років опирається цій вічній радості, цьому щохвилинному іспитові, хіба це не кохання? Ні! О, ні! Це краще за все, що я знаю в житті… Людської мови бракує, щоб висловити небесне щастя.
Сльози потоком полилися з її палких очей. Тоді четверо дітей жалісно скрикнули, збіглися до неї, як курчата до квочки, а старший сердито вдарив генерала.
— Абелю, ангеле мій, — сказала вона, — я ж від радості плачу!
Вона взяла його на коліна, і дитина по дружньому її
184
