та збіглися сусіди. Собаки впізнали голос хазяїна й брехали, коні заржали й били копитами. Серед спокійної ночі счинився страшенний галас. Спустившись сходами, щоб кинутись за дочкою, генерал побачив зляканих слуг, що бігли звідусіль.
— Дочку! Елен украдено! Ідіть у сад! Стережіть вулицю! Відчиніть жандармам! За вбійником!
І він зусиллям люті розірвав ланцюга, що тримав великого сторожового собаку.
— Елен! Елен! — сказав він йому.
Собака стрибнув, мов лев, люто загавкав і швидко кинувся в сад, аж генерал не міг за ним поспіти. Цю мить на вулиці почувся кінський тупіт, і генерал побіг відчиняти сам.
— Бригадире! — крикнув він, — Їдьте й заступіть дорогу вбійникові пана де-Моні. Вони пішли моїм садом. Швидше оточіть дорогу на Пікардійський вал, а я зроблю мисливську засідку по всіх садибах, парках, домах. А ви, — сказав він своїм людям, — пильнуйте вулиці й станьте лавою від застави до Версалю. Усі вперед!
Він схопив рушницю, яку приніс лакей, і кинувся в сад, кричачи собаці:
— Шукай!
У далечині йому відповіла страшенна гавкотня, і він пустився в тім напрямі, звідки, здавалось, чути було гарчання собаки.
О сьомій годині вранці розшуки жандармів, генерала, слуг і сусідів кінчилися нічим. Собака не вернувся. Виснажений утомою і вже постарівши від горя, маркіз увійшов до вітальні, порожньої для нього, хоч там було троє, дітей.
— Ви були дуже холодні до своєї дочки, — сказав він, дивлячись на дружину. — От що лишилось нам від неї, — додав він, показуючи на вишивання, де розпочато квітку. — Тількищо вона була тут, а тепер пропала… пропала!
Він заплакав, затуливши голову руками, і хвилину мовчав, не зважуючись уже глянути на вітальню, де недавно бачив картину найніжнішого родинного щастя. Вранішнє
172
