то твоє непорочне життя, твоя чиста й побожна душа свідчать мені наявно, що в твоїй вдачі знайшлося б сили побороти божевільне поривання. Отже в твоїй поведінці є щось таємне. А моє серце, це серце вибачливе, ти все можеш йому звірити; коли б ти навіть розкраяла його, я зможу, моя дитино, затамувати свої муки й вірно зберегти твою сповідь. Може ти ревнуєш нас до своїх братів чи малої сестри? Може від кохання тужить твоя душа? Може ти нещаслива тут? Кажи, поясни мені причини, що штовхають тебе покинути родину, розлучитись з нею, відібрати в неї найбільшу її окрасу, покинути матір, братів і сестру!
— Тату, — відповіла вона, — я не ревную й не кохаю нікого, навіть вашого друга дипломата, пана де-Ванденеса.
Маркіза зблідла, і дочка, що спостерігала її, спинилась.
— Адже я мушу рано чи пізно жити під охороною якогось чоловіка?
— Це так.
— А хіба ми знаємо колинебудь, — казала вона, — з ким саме зв'язуємо ми свою долю? От я вірю в цього чоловіка.
— Дитино, — сказав генерал голосніше, — ти не думаєш про всі муки, що впадуть на тебе.
— Я думаю про його муки.
— Що за життя! — сказав батько.
— Життя жінки, — відповіла пошепки дочка.
— Молода та рання! — скрикнула маркіза, якій вернулася мова.
— Які запитання, такі й відповіді, мамо; але, коли хочеш, я говоритиму ясніш.
— Кажи все, дочко, я ж мати!
Тут дочка глянула на маркізу, і маркіза від цього погляду на мить замовкла.
— Елен, я волію краще витерпіти твої докори, якщо ти їх маєш, ніж бачити, що ти підеш з чоловіком, якого всі жахаються.
— Ти ж бачиш, мамо, що без мене він буде самотнім.
— Годі! — сказав генерал до дружини. — В нас тепер тільки одна дочка!
І глянув на Моіну, що спала собі.
169