— Ви можете покаятися, — відповіла Елен, посилаючи йому ту надію, що блищить тільки в очах у дівчини.
— Я ніколи не покаюся, — лунко відповів убійник, згорда підвівши голову.
— В нього руки в крові, — сказав батько дочці.
— Я витру їх, — відповіла вона.
— Але, — провадив генерал, не зважуючись показати їй на невідомого, — ви ж не знаєте, чи хоче він вас.
Убійник підійшов до Елен, що її врода, хоч і цнотлива та стримана, ту мить немов світилася внутрішнім світлом, якого відблиски забарвлювали й підкреслювали найдрібніші її риси і найніжніші лінії; потім, глянувши на цю чарівну істоту тихим поглядом, що горів усе ж таки страшним полум'ям, він промовив з глибоким хвилюванням:
— Хіба відмова від вашої жертви не буде доказом некорисливої любові до вас і платою за дві години життя, які продав мені ваш батько?
— І ви теж мене відштовхуєте! — скрикнула Елен голосом, що краяв серце. — Тоді прощайте всі, я заподію собі смерть!
— Що це означає? — спитали разом батько й мати.
Вона мовчала й спустила очі, запитавши матір красномовним поглядом. З тої хвилини, коли генерал з дружиною спробували були словом і ділом приборкати дивну поведінку невідомого, що свавільно серед них залишався, і коли цей останній кинув на них разюче світло, що сяяло в його очах, їх охопило нез'ясовне сцепеніння, і їхній обважнілий розум неспроможен був скинути надприродну владу, якій вони підпали. Повітря їм ніби загусло, дихати було важко, але вони не могли повстати на того, хто їх так гнітив, хоч внутрішній голос підказував їм, що ця магічна людина і є головна причина їхнього безсилля. Серед цієї моральної агонії генерал здогадався, що повинен усю свою силу скерувати на те, щоб вплинути на хисткий розум дочки; він узяв її за стан і відвів у амбразуру вікна, далі від убійника.
— Дитино моя люба! — сказав він їй пошепки. — Коли б якесь дивне кохання і зародилося раптом у твоєму серці,
168
