Кинувши навколо себе поглядом майже дикої гордості, дівчина спустила очі й застигла в чудовій позі скромності.
— Елен, — сказав батько, — ти була нагорі в кімнаті, де я помістив?..
— Так, тату.
— Елен, — спитав той голосом, що змінився від судорожного тремтіння, — цього чоловіка ти бачила вперше?
— Так, тату.
— Тоді це неприродно, що ти хочеш…
— Може це й неприродно, але це так, тату.
— Ах, дочко моя… — сказала маркіза пошепки, але так, щоб почув чоловік, — Елен, ти зраджуєш усі принципи честі, скромності й чесноти, які я намагалась укласти тобі в серце. Якщо до цієї фатальної хвилини ти обманювала нас, то не варт тебе й жаліти. Чи не моральні якості цього невідомого приваблюють тебе? Чи, може, та сила, яка властива людям, що роблять злочини?.. Я надто поважаю тебе, щоб думати…
— О! думай що хочеш, — холодно відповіла Елен.
Але, не зважаючи на силу характеру, яку ця мить показувала, огонь її очей насилу гасив сльози, що їй підступали. Ці сльози допомогли невідомому зрозуміти слова матері, і він гостро подивився на маркізу, що непереможною владою змушена була глянути на цього страшного спокусника. І коли її очі скинулися з його світлими й блискучими очима, вона відчула в душі дриж, мов той струс, що ми дізнаємо, коли бачимо гада або торкаємось до лейденської пляшки.
— Друже! — крикнула вона чоловікові, — це демон, він відгадує все…
Генерал підвівся, щоб подзвонити.
— Він погубить вас, — сказала Елен убійникові.
Невідомий посміхнувся, ступив крок, спинив руку маркіза й глянув на нього заворожливим поглядом, що відібрав генералові силу.
— Зараз я заплачу вам за вашу гостинність, — сказав він, — і ми будемо квиті. Я звільню вас від безчестя, сам себе видам. Зрештою, що мені тепер робити з життям?
167