— Пане… — мовила вона тремтячим голосом.
Убійник здригнувся.
— Жінка! — скрикнув він тихо. — Чи це можливо? Ідіть звідси, — сказав він. — Я нікому не визнаю права жаліти мене, прощати чи засуджувати. Я мушу жити сам. Ідіть, дитино, — додав він з владним рухом, — я погано віддячив би за послуги, що зробив мені господар цього дому, коли б дозволив хоч єдиній особі, яка тут живе, дихати одним зо мною повітрям. Світським законам мушу коритися.
Останнє речення він промовив пошепки. Збагнувши до кінця своєю інтуіцією те лихо, що викрилось йому в цій тужливій думці, він глянув на Елен зміїним поглядом, який зворушив у серці цієї дивної дівчини цілий світ думок, що досі ще спали в ній. То було немов світло, що осяяло невідому країну. Її душу зараз подолано, поневолено, і вона не знайшла в собі сили боронитися проти магнетичної влади цього погляду, хоч який він був мимовільний. Засоромившись і тремтячи, вона вийшла й вернулась до вітальні за мить перед тим, як вернувся батько, так що нічого не встигла розказати матері.
Схристивши руки, генерал, геть замислений, мовчки походжав військовим кроком від вікон, що виходили на вулицю, до вікон, що в сад. Його дружина гляділа заснулого Абеля; Моіна, лежачи на канапі, як пташеня в гнізді, безтурботно спала. Старша сестра тримала в одній руці шовкову подушечку, а в другій голку й дивилася на вогонь. Глибоку тишу, що панувала у вітальні, надворі і в будинку, порушувала тільки стримана хода слуг, що одне по одному йшли спати, придушений сміх, останній відгомін їхніх радощів весільного свята, та ще рип дверей їхніх спільних кімнат, коли вони відчиняли їх, розмовляючи одне з одним, і зачиняли знову. Якийсь глухий шелест почувся вже з ліжок. Упав стілець. Закашляв старий візничий і затих. Але незабаром скрізь запанувала темна велич, що виникає в заснулій природі близько півночі. Тільки зорі блищали. Мороз скував землю. Ніщо не говорило й не ворушилося. Тільки вогонь тріскотів, немов підкреслюючи глибину тиші. Годинник у Монтреї ударив першу. В цю мить почулися
164
