— Пана барона де-Моні зарубано зараз сокирою, — сказав жандарм. — Але за вбійником зразу погналися. Ми певні, що він десь тут поблизу, і маємо його оточити. Пробачте, пане генерал.
Жандарм говорив, уже сівши на коня, так що, на щастя, не міг бачити генералового обличчя. Бо може в бригадира, що звик усе підозрювати, виникла б підозра, коли б він побачив це відкрите лице, де так правдиво відбивалися душевні рухи.
— Чи відомо ім'я душогубця? — спитал генерал.
— Ні, — відповів верховень. — Він покинув повну скриньку золота й банкнотів, не зачепивши їх.
— Це помста, — сказав маркіз.
— Е, де там помста над старим!.. Ні, ні, негідник просто не встиг зробити своє діло.
І жандарм наздогнав своїх товаришів, що подались уже далеко. Якусь мить генерал стояв під владою легко зрозумілого переживання. Алеж зразу почув розмову слуг, які вертались, палко сперечаючись, і яких голоси лунали на Монтрейському перехресті. Коли вони прийшли, його гнів, якому треба було тільки мети, вдарив на них, як вибух грому. Від його голосу в домі аж луна пішла. Потім він раптом заспокоївся, коли найсміливіший і найхитрішйй споміж них, його лакей, пояснив своє запізнення тим, що при вході до Монтрейя їх спинили жандарми й поліцейські агенти, що шукали вбійника. Генерал зразу замовк. Потім, згадавши від цього слова про обов'язки свого дивного становища, сухо наказав усім слугам зараз же йти спати, здивувавши їх тим, що легко піддався на лакеєву брехню.
Але тим часом, як ці події відбувалися на подвір'ї, один дрібний на позір випадок змінив взаємовідносини інших персонажів, що фігурують у цій історії. Тількищо маркіз вийшов, як його дружина, поглядаючи то на ключ від мансарди, то на Елен, сказала, кінець-кінцем, пошепки, нахилившись до дочки:
— Елен, батько залишив ключа на каміні.
Здивована дівчина підвела голову й боязко глянула на матір, в якої очі іскрились від цікавості.
161
