— Я нічого не чую, — сказав маркіз.
— Бо вам не так цікаво, як мені, прислухатися до далечини.
— То ви билися на дуелі, що такий скривавлений? — спитав генерал, що дуже схвилювався, розпізнавши колір тих широких плям, що від них була мокра одежа його гостя.
— Так, ви вгадали, на дуелі, — повторив чужинець, у якого на губах промайнула гірка усмішка.
В цю хвилину здалека почувся тупіт коней, що бігли галопом, але тупіт невиразний, як перше вранішнє світло. Звичне вухо генерала розпізнало ходу коней, дисциплінованих ескадронним режимом.
— Це жандармерія, — сказав він.
Він глянув на полоненого поглядом, що мав розвіяти сумніви, які могли в того виникнути від його мимовільної нескромності, виніс світло й спустився у вітальню. Тільки но він поклав ключа від горішньої кімнати на камін, як тупотнява кінноти збільшилася й наблизилась до павільйону так швидко, аж той задрижав. Справді, коні спинилися перед дверима дому. Перемовившись кількома словами з товаришами, один верхівець зліз і грізно застукотів, тож генерал знову мусів іти відчиняти. Він не міг опанувати таємного зворушення, коли побачив шестеро жандармів, яких обшиті сріблом капелюхи виблискували при місяці.
— Пане, — сказав йому бригадир, — чи не чули ви, що зараз під парканом пробіг чоловік?
— Під парканом? Ні.
— Ви нікому не відчиняли дверей?
— Хіба я маю звичку сам відчиняти двері?
— Але, пробачте генерал, мені здається, що зараз ви…
— Ах так! — скрикнув генерал гнівно, — що ви, жартуєте з мене? Чи маєте ви право?..
— Ні, ні, ясний пане, — відповів м'яко бригадир. — Пробачте нашу ретельність. Ми добре знаємо, що пер Франції не може прийняти вбійника в таку годину ночі, але бажаючи мати деякі вказівки…
— Убійника? — скрикнув генерал. — А кого ж убито?..
160
