Маркіза стояла, надівала рукавички, стискувала пальці й дивилася то на маркіза, що поділяв її нетерпіння, то на нотаря, що в нього кожен дотеп був мов оливом налитий. За кожною паузою, що робив цей достойний чоловік, гарна пара зідхала, даючи одне одному знак: «Нарешті він зараз піде!» Але ні. То був моральний кошмар, що повинен був, кінець-кінцем, змусити до якоїсь різкості двох закоханих, на яких нотар діяв, як гадюка на пташок. На чудовій середині оповідання про ганебні способи, якими дю-Тійє, відомий тоді ділок, збив собі достаток і підлоту якого розумний нотар розібрав до дріб'язку, дипломат почув, що на годиннику дзвонить дев'ять годин; він побачив, що його нотар заплішений дурень, якого треба вирядити, не панькаючись, і спинив його рішучим жестом.
— Вам потрібні щипці, пане маркіз? — спитав нотар, подаючи їх своєму клієнтові.
— Ні, пане, я змушений попрощатися з вами. Пані йде до своїх дітей, а я маю честь її проводити.
— Вже дев'ять годин! Час біжить, як тінь, у товаристві приємних людей, — сказав нотар, що вже цілу годину говорив сам-один.
Він знайшов капелюха, потім став коло каміна, насилу притамував гикавку й сказав своєму клієнтові, не бачачи блискавичних поглядів, які кидала на нього маркіза.
— То підсумуймо, пане маркіз. Справи передовсім. Отже завтра ми викликаємо до суду вашого брата, візьмемось до опису, а потім, їйбогу…
Нотар так кепсько зрозумів наміри свого клієнта, що перекрутив вказівки щодо справи, які той дав йому. Річ була надто делікатна, тож Ванденес мимохіть виправив думки дурбаса-нотаря і втягся в суперечку, що відібрала ще якийсь час.
— Слухайте, — сказав, нарешті, дипломат після знаку, який зробила йому молода жінка, — ви мені заморочили голову; прийдіть завтра о дев'ятій годині з моїм повіреним.
— Але маю честь звернути вашу увагу, пане маркіз, що ми не певні, чи зустрінемо завтра пана Дероша,
144
