упорядкувати спадщину, сидів нотар. Той нотар не був маленький Стернів нотар, а один з гладких і дебелих паризьких нотарів, один з тих шановних людей, що в міру роблять дурниць, залазять важкою ногою в невідому їм рану, ще й питають, чого людина кричить. Коли випадково дізнаються причину своєї убійчої дурості, то кажуть: «Їйбогу, я нічого про це не знав». Словом, то був сумлінно дурний нотар, який у житті вбачає тільки «акти». Поруч з дипломатом сиділа пані д'Еглемон. Генерал, перепросивши, пішов наприкінці обіду, щоб повести двох своїх дітей до театру на бульвари, в Амбігю-Комік або в Гетѐ. Хоч мелодрами надто збуджують почуття, але в Парижі їх уважають за придатні для дітей, бо в них невинність завжди перемагає. Отож батько пішов, не чекаючи десерту, так бо дочка й син напосідали на нього, щоб поспіти на початок вистави.
Нотар, непохитний нотар, нездатний запитати себе, чому пані д'Еглемон вирядила на виставу своїх дітей і чоловіка, а сама не поїхала з ними, сидів після обіду, мов до стільця був пригвинчений. За розмовою десерт задлявся, а слуги запізнилися з кавою. Цей випадок забирав, певне, дорогоцінний час, бо гарна жінка виявляла нетерпіння; її можна було порівняти до породистого коня, що б'є ногою перед перегонами. Нотар, що не знався ні на конях, ні на жінках, добродушно вважав маркізу за жваву моторну жінку. Зачарований тим, що був у товаристві модної жінки й відомого політика, цей нотар брався на дотепи; роблену посмішку маркізи, якій він страшенно обрид, він приймав за заохочення, і провадив своєї далі. Уже господар дому, в згоді з своєю подругою, дозволив собі разів кілька промовчати там, де нотар чекав похвальної відповіді, але протягом цих багатозначних перерв бісів нотар дивився на вогонь, добираючи нових анекдотів. Потім дипломат удався до годинника. Нарешті, гарна жінка наділа капелюха, щоб вийти, і не виходила. Нотар не бачив, не чув нічого, був захоплений сам собою і певен, ніби так зацікавив маркізу, що прикував її до місця.
— Безперечно, ця жінка буде моєю клієнткою, — думав він.
143
