ливістю подивилась спочатку на пагорок, на вершині якого була, потім на річку Б'євр, на міст, на краєвид і на мене.
Боючись, що мене помітить ця радісна пара, якої розмову я, мабуть, потривожив би, я тихенько відійшов і заховався за бузиновою огорожею, де лист зовсім закривав мене від усіх поглядів. Спокійно сів на верховині пагорка й мовчки дивився то на мінливу красу місцевості, то на дику дівчинку, яку мені видно було крізь щілини в огорожі й поміж стеблами бузини, на яких лежала моя голова майже врівень з бульваром. Не побачивши мене, Елен, здавалось, занепокоїлась; її чорні очі з незрозумілою цікавістю шукали мене в далечині алеї, за деревами. Що ж я був для неї? В цю хвилину серед тиші забринів наівний Шарлів сміх, немов пташиний спів. Вродливий молодик, білявий, як і хлопчик, підкидав його на руках і цілував, приговорюючи ті незв'язні й позбавлені справжнього змісту слівця, з яким ми дружньо звертаємось до дітей. Мати посміхалася на цю забаву і вряди-годи казала, мабуть пошепки, слова, що виходили з серця, бо її компаньйон щасливо спинявся і дивився на неї синіми очима, повними вогню, повними обожнення. В їхніх голосах, що зливалися з голосом дитини, було щось пестливе. Всі троє були чарівні. Ця ніжна сцена надавала неймовірної приємності розкішному краєвидові. Вродлива, біла, сміюча жінка, дитина кохання, осяяний молодістю чоловік, чисте небо й, нарешті, вся гармонія природи об'єдналися тут, щоб тішити душу. Я спіймав себе на тому, що посміхаюсь, немов це щастя було моїм. Вродливий молодик почув, що продзвонило дев'ять годин. Ніжно поцілувавши свою компаньйонку, що зробилася серйозна й майже сумна, він пішов до свого тильбюрі, яким правив, поволі їдучи, старий слуга. Лепетіння любої дитини злилося з останніми поцілунками, якими попрощався з ними молодик. Коли він сів у колясу, а жінка, стоячи нерухомо, прислухалась до стукоту тильбюрі й стежила за його слідом, позначеним курявою в зеленій алеї бульвару, Шарль підбіг до сестри біля мосту, і я почув, як він сказав срібним голосом:
141
