й молодика, а ця дитина, теж гарна, теж зграбна, але ніжніша формами, була мовчазна, нерухома, мов сцепеніла змія. То була дівчинка. В прогулянці вродливої жінки та її компаньйона було щось машинальне. Їм вистачало, мабуть через їхню неуважність, невеличкої місцини між містком та колясою, що спинилася на звороті бульвару, і вони ввесь час ходили тут сюди й туди, спиняючись, перезираючись, сміючись залежно від розмови то жвавої, то млявої, то веселої, то поважної.
Заховавшись за великим в'язом, я любувався на цю чарівну сцену й б езумовно не дошукувався б її таємниць, коли б не постеріг на обличчі замисленої і мовчазної дівчинки слідів глибшої думки, ніж то відповідало її вікові. Коли її мати і молодик повертали, пройшовши повз неї, вона часто похмуро схиляла голову й нишком якось незвичайно поглядала на них. Але ніщо не може віддати проникливої гостроти, лукавої наівності й дикої уваги, що з'являлася на цьому дитячому обличчі з невеличкими синцями під очима, коли вродлива жінка або її компаньйон гладили біляві кучері, ніжно пригортали свіжу шийку, білий комірчик хлопчика, коли він, пустуючи, пробував іти поруч них. Безперечно, на худенькому обличчі цієї чудної дівчинки знати було думку дорослої людини. Вона нездужала або думала. А що певніше віщує смерть цим розквітлим створінням: чи недуга, закладена в тілі, чи передчасні думки, що руйнують їхню ледве пробуджену душу? Може матері й знають це. А я не знаю нічого жахливішого від старечої думки на дитячому чолі — вона страхітніша навіть за блюзнірство в устах дівчини. Тому мене й зацікавила майже закам'яніла постать цієї задумливої вже і малорухливої дівчинки. Я пильно спостерігав її. З властивої спостерігачам фантазії порівнював її до брата, щоб виявити, що в них спільного, а що різного. Темне волосся, чорні очі й передчасна дужість дівчинки становили разючий контраст до білявого волосся, зеленавих очей й чарівної слабості її братика. Старшій було років сім-вісім, меншому хібащо чотири. Одягнені були однаково. А втім, придивившись уважніше, я помітив
139
