тривоги й грози, яких ніколи не зустріне в коханні молодої дівчини. Дійшовши цього віку, жінка вимагає від молодика, щоб повернув їй ту пошану, якою вона для нього пожертвувала; вона живе тільки для нього, дбає за його майбутнє, бажає йому гарного життя, скеровує це життя до слави; вона скоряється, вона просить і наказує, принижується й підноситься і вміє порадити в безлічі випадків, де дівчина вміє тільки стогнати. Нарешті, попри всі переваги свого становища, тридцятилітня жінка може зробитися дівчиною, грати всі ролі, бути цнотливою і прикрашати себе навіть горем. Між ними двома є незмірна ріжниця в сподіваному й несподіваному, в силі й слабості. Тридцятилітня жінка задовольняє все, а дівчина, щоб лишитись дівчиною, не мусить задовольняти нічого. Такі думки виникають у серці молодика й породжують у ньому найдужчу з пристрастей, бо в ній почуття, штучно витворені звичаями, поєднуються з дійсними почуттями його природи.
Найголовніший і найрішучий вчинок у житті жінок є саме той, який жінка вважає за найдрібніший. Одружившись, вона вже не належить собі, вона — королева й рабиня родинного вогнища. Святість жінки не можна примирити із світськими обов'язками і вільностями. Емансипувати жінок — це значить зіпсувати їх. Давати сторонньому чоловікові право зайти до родинної святині, хіба це не значить здатися на його ласку? А коли жінка звабить його до тої святині, хіба це не гріх або, сказати точніше, не початок гріха? Цю теорію треба прийняти в усій її жорстокості або розв'язати руки пристрастям. Досі в Франції суспільство вміло вживати тільки mezzo termine[1]: воно глузувало з нещастя. Як спартанці, що карали тільки за неспритність, воно ніби потурає злодійству. Але може ця система й дуже мудра. Загальна зневага є найстрашніша з усіх кар, бо вражає жінку в саме серце. Жінки дбають і мусять дбати про те, щоб їх шанували, бо без пошани вони не існують — тим то перше, чого вони шу-
124
- ↑ Півзаходи (італійське).
