Ох! мене взято в залізне коло, звідки я не можу вийти без ганьби. Родинні обов'язки, виконувані без нагороди, збриднуть мені; я клястиму життя, але моя дочка матиме, принаймні, гарну подобу матері. Замість скарбів почуття, яких я її позбавила, я віддам їй скарби чесноти. Я не хочу жити навіть для того, щоб зазнати радощів, яких дає матерям щастя їхніх дітей. В щастя я не вірю. Яка буде доля Елен? Певне, така, як і в мене. Яким чином може забезпечити мати дочку, що чоловік, якому вона її звіряє, буде їй дружиною до серця? Ви ганьбите бідні створіння, що за кілька екю продаються першому-ліпшому: ці випадкові союзи виправдує голод і злидні, а от суспільство терпить і заохочує з другого боку жахливий, безпосередній союз чистої дівчини й чоловіка, якого вона й три місяці не бачила; її продано на все її життя. Правда, ціна тут дорогша! Так, ви шануватимете її, не дозволяючи їй мати ніякої нагороди за муки; та ні, — світ же обмовляє і найдоброчесніших з нас! Такі дві сторони нашої долі: прилюдна проституція й ганьба, таємна проституція й нещастя. Щождо бідних безпосажних дівчат, то вони божеволіють, помирають — до них ніякого жалю! Краса, чесноти — це не цінності на вашому людському базарі, а ви називаєте суспільством це кубло егоізму! Але позбавте жінок спадщини! Хоч так виконуйте закон природи, бо вибиратимете тоді дружин за пориванням серця.
— Пані, ваші слова показують мені, що ні дух родини, ні дух релігії не мають над вами сили. Тому ви не вагатиметесь у виборі між егоізмом суспільним, що ображає вас, і між егоізмом людини, що пориває вас до насолоди…
— Чи існує ж родина, пане? Я заперечую її в суспільстві, яке по смерті батька чи матері ділить усе добро й каже кожному членові родини йти своєю дорогою. Родина є тимчасова й випадкова спілка, яку швидко розв'язує смерть. Наші закони розбили доми, спадщини, цінність прикладів і традицій. Навколо себе я бачу тільки уламки.
— Пані, ви вернетесь до бога тільки тоді, коли відчуєте над собою тягар руки його, і я бажаю, щоб вам вистачило
114
