хворого в небезпеці, і вирішив докласти всіх сил, щоб вибороти її в духа зла, який уже простягав до неї руку.
— Ви бачите, пані, що ми мусимо жити з нашим горем, і тільки релігія дає нам справжню розраду. Чи дозволите ви мені прийти знову й подати вам голос людини, яка вміє співчувати всім стражданням і яка сама з себе, гадаю, зовсім не страшна?
— Так, пане, приходьте. Дякую, що згадали про мене.
— Гаразд, пані; до побачення.
Цей візит утишив маркізі душу, якої сили були надто жорстоко збуджені від туги й самотності. Священик лишив у її серці бальзамну запашність і рятівничий відгомін релігійної мови. До того ж, вона відчула те задоволення, яке звеселяє в'язня, коли, пізнавши глибину самотності й вагу кайданів, він чує сусіду, що стукає в стінку, подаючи йому звук, який висловлює спільні думки. Вона несподівано знайшла собі вірника. Та незабаром вона знову зайшла в гіркі міркування і казала сама собі, як той в'язень, що товариш у горі не полегшує ні його кайданів, ні майбутнього. Кюре не хотів з першого візиту надто розворушувати її цілком егоістичне горе, але сподівався, що завдяки своєму вмінню зможе під час другого побачення повести її до релігії. За два дні він справді прийшов, і зустріч маркізи показала йому, що його візит бажаний.
— Чи думали ви хоч трохи, пані маркізо, — сказав старий, — про масу людських страждань, чи зводили очі до неба, чи бачили цю безмежність світів, які, здрібнюючи наше значення, підтинають нашу пиху і зменшують наше горе?
— Ні, пане, — сказала вона. — Суспільні закони надто гнітять моє серце й надто крають його, щоб я могла піднестися до неба. Та не так закони ті страшні, як світські звичаї. Ох, світ!
— Мусимо, пані, і тим, і другим коритися: закон — то слово, а звичай — то дія суспільства.
— Коритися суспільству?.. — повторила маркіза, з жаху ворухнувшись. — Від нього ж, пане, всі наші болі. Бог не дав жодного злого закону, але людська громада поні-
108
