лась їй непевною. В теперішньому становищі голос релігії міг тільки роз'ятрити її болі; до того ж, вона невисокої була думки про сільських кюре та про їхню освіту; отже вирішила делікатно поставити відвідувача на його місце й здихатися його пожертвою, як водиться серед багачів. Ввійшов кюре, і його вигляд не змінив маркізиних думок. Вона побачила невеличкого товстого чоловічка, череватого, червонолицього, але старого й зморшкуватого, який силкувався посміхатись, але посміхався криво; його лисий і навскіс порізаний численними зморшками череп заходив квадратом на обличчя і зменшував його; кілька сивих волосин прикрашали йому позаду голову над потилицею й виходили наперед до вух. Проте, обличчя в священика було обличчя людини, від природи веселої. Товсті губи, трохи кирпатий ніс, підборіддя, що зникало в подвійному ряді зморщок, свідчили про лагідну вдачу. Спочатку маркіза помітила тільки ці головні риси; але за першими ж словами священика її вразила ніжність його голосу; вона уважніш поглянула на нього й помітила під сивуватими бровами очі, які багато плакали; та й обрис щік, вигляд профіля надавали його голові такого величного виразу горя, що маркіза в цьому кюре побачила людину.
— Пані маркізо, багаті належать нам тільки тоді, коли вони страждають, а страждання заміжньої жінки, молодої, вродливої, багатої, яка не втратила ні дітей, ні батьків, походять від ран, яких біль може втишити тільки релігія. Ваша душа, пані, в небезпеці. Не буду говорити вам зараз про друге життя, яке нас чекає! Ні, я ж не в сповідальні. Але хіба не в обов'язках моїх освітлити вам майбутнє вашого громадського життя? Тож пробачте старому за настирливість, предметом якої є ваше щастя.
— Щастя, пане, вже не для мене. Незабаром я належатиму вам, як ви кажете, але назавжди.
— Ні, пані, ви не помрете від горя, яке гнітить вас і світиться у ваших рисах. Якби ви мусіли померти, то не були б у Сен-Ланжі. Ми гинемо здебільшого не від жалю, а від зраджених надій. Я бачив не одне нестерпне й жахливе горе, яке все таки не призвело до смерті.
105
