прибутки з своїх обопільних капіталів. До того-ж Лісбета в нових своїх заходах та новій дружбі мала далеко більшу поживу для діяльности, ніж у безтямному коханні до Венцеслава. Насолода від задоволеної ненависти для серця над усе палкіша та гостріша. Любов — це щось ніби золото, а ненависть — залізо з тієї копальні почуттів, що в нас захована. Нарешті, Валерія, в усій своїй славі, була для Лісбети втіленням краси, що вона божествила, як божествлять усе, чого не маєш, краси багато піддатливішої, ніж краса Венцеслава, що завжди був до неї холодний та нечулий.
Через три майже роки Лісбета почала бачити наслідки підкопу, що на нього витратила своє життя й поклала свій розум. Лісбета думала, пані Марнеф діяла. Пані Марнеф була сокирою, Лісбета — рукою, що нею орудує, і рука ця швидкими вдарами нищила ту родину, що з дня на день ставала їй ненависніша, бо ненависть зростає день-у-день, як і любов, коли любиш. Любов і ненависть — це почуття, що живляться з самих себе, але з них обох ненависть триваліша. Сили любови обмежені, могутність свою вона черпає з життя та з буяння; ненависть нагадує смерть, скупість, вона — щось ніби діяльна абстракція, від істот та речей незалежна. Лісбета, розпочавши властиве для себе життя, розгортала в ньому всі свої здібності; вона панувала на зразок єзуїтів, як потайна влада. Тому істота її цілком переродилась. Обличчя її сяяло. Лісбета мріяла стати пані маршалкою Гюло.
Сцена ця, де приятельки одверто висловлювали свої найдрібніші думки, не турбуючись про вирази, відбулася як-раз після того, як Лісбета вернулась з базару, де ходила закупити все потрібне до виборного обіду. Марнеф, який заздрився на посаду пана Коке, приймав його вкупі з чеснотливою панією Коке, і Валерія сподівалась цього вечора обговорити з Гюло відставку начальника канцелярії. Лісбета одягалась, збираючись до баронеси, де того дня обідала.
