— Ах, коли-б я гарна була, то теж мала-б… пригоди! — скрикнула Лісбета. — От тобі й виправдання.
— Але ти дослухалася-б тільки серця, — мовила пані Марнеф, зідхаючи.
— Чи-ба! — відповіла Лісбета, — Марнеф — це мрець, якого поховати забули, барон — це ніби чоловік твій, а Кревель — прихильник; у тебе, як у всіх жінок — усе на місці.
— Ні, не в цьому лихо, моя ясочко, ти не хочеш мене зрозуміти…
— Як раз!.. — скрикнула лотаринка, — те, що ти думаєш — це частина моєї помсти. Що-ж тобі треба?.. Я дбаю за це.
— Любити Венцеслава до безтями й не мати змоги побачити його! — сказала Валерія, потягаючись. — Гюло запрошує його на обід, а митець мій відмовляється! Він не знає, що його божествлять, страхіття! Що в нього за дружина? Гарний шматок м'яса! Так, вона вродлива, але я себе знаю — я спритніша!
— Заспокойтесь, моя дівонько, він прийде, — сказала Лісбета таким тоном, як нянька до нетерплячої дитини. — Я сама цього хочу…
— Та коли-ж?
— Може й на цім тижні.
— Дай поцілую тебе.
Як бачимо, ці дві жінки були єдиною істотою; всі вчинки Валерії, навіть найлегковажніші, втіхи її та прикрості докладно між ними обговорювано й вирішувано.
Лісбета, що її це куртизанське життя якось чудно хвилювало, в усьому Валерію радила і своєї помсти пильнувала з невблаганою логікою. А втім, вона божествила Валерію, зробила її своєю дочкою, приятелькою, любов'ю, знайшла в ній покору креолки і млосність сласної жінки; балакати з нею що-ранку було їй приємніше, ніж з Венцеславом, вони могли вдвох сміятися з свого лукавства, чоловічої дурости та лічити вкупі де-далі більші
