Вона потиснула руку Понсові так багатозначно, що й присяга: „між нами спілка на життя й на смерть“ цього потиску не дорівнялася б. Вона поцілувала Понса поглядом, що супроводив оте „дякую, кузене“.
Коли наймана карета з дівчиною зникла на вулиці Шарльо, Брунер почав розмову про рідкощі, але Понс вів про весілля.
— Так перешкод ви не вбачаєте? — сказав він.
— Ах! — відказав Брунер, — дівчина сама нічого не важить, а от мати тверденька… Побачимо.
— У майбутнього чудовий статок, — зауважив Понс. Більше, як на мільйон…
— До понеділка, — урвав мільйонер. — Якщо хочете продати свої картини, то я охоче дам пятсот-шістсот тисяч франків…
— Ох! — скрикнув старий, що й не уявляв себе таким багатим; — тільки не можу я віддати те, в чому моє щастя… Я продав би свою колекцію з умовою, що покупець дістане її після моєї смерти.
— Гаразд, побачимо…
— От у нас дві справи лагодяться, — сказав колекціонер, що думав тільки про весілля.
Брунер уклонився Понсові й від'їхав у своєму блискучому екіпажі. Понс дивився йому вслід, не звертаючи уваги на Ремонанка, що курив люльку на порозі крамниці.
Того ж вечора пані де-Марвіль пішла за порадою до тестя й застала в нього родину Попіно. Прагнучи заспокоїти мстиве почуття, цілком природне в серці матерів, яким не пощастило захопити для дочки багатого жениха, пані де-Марвіль натякнула, що Сесіль має чудову партію. „З ким же дружиться Сесіль?“ — це питання зірвалось у всіх. І тоді президентова, непомітно для себе зраджуючи свої секрети, зробила стільки натяків, зробила на вухо стільки признаннів, від пані Бертьє до того потверджених, що другого дня в буржуазних емпіреях, де відбувався Понсів гастрономічний рух, говорили з цього приводу ось що:
„Сесіль де-Марвіль віддається за молодого німця, який із людяности робиться банкіром, бо має чотири
