краю білясті знаки, над якими й щітка не мала вже сили. Шовкова матерія, кепсько припасована, як це звичайно буває, до картонної форми, зморщилась у кількох місцях і здавалась ніби на проказу хворою, дарма що її прогладжувалось щоранку дбайливою рукою.
Під цим капелюхом, що, здавалось, ось-ось мав упасти, розгорталось те кумедне й утішне обличчя, яке тільки хінці вміють вигадувати для своїх бовванців. Це широке обличчя, подірчавлене, як шумівка, обличчя, де від ямок тінь лягала, і порите, мов римська маска, суперечило всім законам анатомії. Погляд не відчував у ньому будівної роботи. Де рисунок потребував кісток, там драґлистими нерівностями лежало м'ясо, а де на обличчях звичайно западини бувають, тут воно кругіло щуплими горбками. Над цим чудернацьким лицем, сплющеним у формі гриба, сумовитим від сірих очей із двома червоними лініями замість брів поверху, панував ніс на взір Дон-Кіхотового, як та кучугура над рівниною. Такий ніс виявляє — як Сервантес це й постеріг, мабуть, — природжений нахил вчинити подвиги, — нахил, який переводиться в дурощі. Ця бридота, геть до комізму доведена, сміху, проте, не викликала. Надмірна сумовитість, що лилася з блідих очей цього бідолахи, вражала глузівника й холодила йому жарт на устах. Зразу ж сходило на думку, що природа заборонила цьому чолов'язі кохати жінок, щоб їх не смішити та не смутити. Француз мовчить перед цим лихом, що здається йому над усі жорстокішим — неспроможністю подобатись!
Чоловік цей, такий від природи скривджений, був одягнутий, як одягаються бідаки доброго тону, яких люди заможні частенько силкуються наслідувати. Узутий він був у черевики з ґетрами, зробленими на зразок ґетрів імператорської ґвардії, і вони, мабуть, дозволяли йому впродовж певного часу не міняти шкарпеток. Чорні сукняні штани його відсвічували червонуватим кольором, а на складках у них лежали білі й блискучі лінії, що, не згірше за самий фасон, свідчили про трирічну дату купівлі. Широчінь цієї одежі досить кепсько приховувала його худорлявість, яка походила певніш від
