поки Брунер, творець цього добробуту, одержував свій спадок, тож славетний кравець мав час розкішно поновити та вмеблювати помешкання наречених. Банкова контора мала міститись у крилі, що з'єднувало розкішний новий будинок, на вулицю поставлений, із старим осібником, що між подвір'ям та садом.
По дорозі з Нормандської вулиці на вулицю Рішельє, Понс довідався від неуважного Шмуке про подробиці цієї нової історії блудного сина, для котрого Смерть убила гладкого корчмаря. Понсові, під свіжим вражінням замирення з найближчими родичами, зразу ж спало на думку поженити Фріца Брунера з Сесіллю де-Марвіль. Волею випадку нотар братів Ґрафів був якраз зять і наступник Кардо, колись старший нотаріяльний клерк, що в нього Понс часто обідав.
— А, це ви, пане Бертьє, — сказав старий музикант, подаючи руку своєму ex-господареві.
— Чому це ви відобрали в нас приємність бачити вас на обіді? — спитав нотар. — Дружина стурбована за вас. Ми бачили вас на прем'єрі „Наречена Диявола“, і стурбованість наша обернулась у цікавість.
— Старі з природи дражливі, — відповів Понс, — їхнє лихо в тому, що вони на століття спізняються. Та що ж поробиш?.. Годі й того, що вони одне століття репрезентують, не можуть же вони бути ще й представниками того століття, в котрому вмирають.
— Ах, за двома століттями не вженешся, — хитро сказав нотар.
— А от що, — сказав старий, відводячи молодого нотаря в куток, чому це ви заміж не віддасте моєї кузини Сесілі де-Марвіль?.
— Чому?.. — відповів нотар. — За доби, коли розкоші пройшли аж у дверницькі, молодики не поспішають зв'язувати свою долю з долею дочки паризького судді, коли їй приділено тільки сто тисяч франків посагу. Не було ще такої жінки, що б не коштувала чоловікові трьох тисяч франків річно в тій клясі, де стоятиме чоловік панни де-Марвіль. Отже, відсотків із того посагу ледвещо стане на туалети майбутньої
