по цьому проблиску радости пізнав глибочінь муки, що пекла Понса. Щоб у правдиво-благородної, такої безсторонньої, тихої, великої у чуттях людини були такі хибкості — ось що пантеличило стоїка Шмуке, і він страшенно посмутнів, бо відчув, що неминуче випадає йому відмовитись від щоденних обідів із топрим Бонсом ради Понсового щастя, тільки не знав, чи можлива ця жертва, і від такої думки йому холонула кров.
Горда мовчанка Понса, що замкнувся на Авентенському горбі Нормандської вулиці, вразила, звичайно, президентову, але здихавшись свого паразита, вона мало ним турбувалась; думала разом із чарівною донею своєю, що кузен зрозумів жарт своєї Лілечки; та не так було з президентом. Президент Камюзо де-Марвіль, куценький товстун, після підвищення в суді зробившись урочистим, захоплювався Ціцероном, уважав Опера-Комік за краще від Італійців, порівнював гру різних акторів, не відступався від юрби ні на крок; повторював за свої всі статті міністерської газети, а подаючи свою думку, перефразовував думки попереднього промовця. Цей суддя, якого вдача в основних рисах уже відома і який через становище своє мусів усе брати за серйозне, найбільше дорожив родинними зв'язками. Як здебільшого чоловіки, що над ними цілковито жінки панують, президент у дрібницях удавав незалежність, яку дружина його шанувала. Цілий місяць задовольнявся він банальними причинами, що наводила йому дружина з приводу Понсового зникнення, але кінець-кінцем йому дивним видалося, що старий музикант, сорокалітній друг його перестав приходити якраз після того, коли зробив вельми цінний подарунок, віяло пані де-Помпадур. Граф Попіно визнав віяло за шедевр, а в Тюїльрі ця коштівність із рук у руки переходила й здобула президентовій компліменти, що дуже потішили її самолюбство; їй докладно пояснили красу десятьох галузок їх слонової кости, з котрих кожна була виконана нечувано-витонченою різьбою. Одна руська пані (руським завжди здається, що вони в Росії) давала президентовій у графа Попіно шість тисяч франків за це
