кравця Ґрафа. Кравець узяв Вільгельма за рахівника. Ґраф знайшов ці дві убогі посади двом блудним дітям на спогад свого учеництва в „Голяндському готелі“. Ці два факти: зруйнований приятель, визнаний від приятеля багатого, та німецький корчмар, що зацікавився двома зубожілими земляками, дадуть декому привід гадати, що історія ця є роман, але ж усяка правда тепер дуже нагадує вигадку, бо й вигадка в наш час прагне за всяку ціну нагадувати правду.
Фріц, писар на шістсот франків, і Вільгельм, рахівник на таку саму платню, відчули, як важко жити в такому веселому місті, як Париж. Тому 1837 року, через рік по приїзді, Вільгельм, маючи не абиякий хист до флейти, вступив до Понсової оркестри, щоб мати інколи й масла до хліба. А Фріц міг здобути додаток до платні тільки в розвиткові фінансової здібности, властивої йому, як виходневі з роду Вірлахів. Не зважаючи на посидющість, а може й через таланти свої, франкфуртець дійшов двох тисяч франків тільки 1843 року. Біда, божественна мачуха, зробила те, що не під силу було їхнім матерям: навчила їх ощадности та життя, дала їм те велике й міцне виховання, яке вона канчуками вбиває великим людям, що всі в дитинстві бувають нещасні. Фріц та Вільгельм, люди з себе посередні, усіх напучень біди не послухались, вони від її замахів оборонялись, для них груди її були цупкі, руки її кістляві, і не звільнили вони з неї добру фею Уржель, що поступається пестощам геніїв. Та все ж зрозуміли велику цінність багатства й заріклися приборкати йому крила, якщо воно колись до них на двері навернеться.
— І от, дядьо Шмуке, далі все одним словом з'ясується, — казав Вільгельм, що довго розповідав піяністові по-німецьки цю історію. — Брунер-батько помер. Ні син його, ні пан Ґраф, у якого ми живемо, й не знали, що він — один із фундаторів баденських залізниць, що дали йому величезні прибутки, і він полишив чотири мільйони! Сьогодні ввечері я востаннє граю на флейту. Коли б це не прем'єра, то я б уже кілька день тому кинув, але не хотілось, щоб моєї партії бракувало.
