— Через що? — безглуздо спитав Понс.
— Бо сором їй, що всі подруги раніше віддалися, — суворо відповіла мати.
— Так що ж сталося, кузино, після того, як я востаннє мав честь тут обідати, коли ви клопочетесь про сорок-восьми-літьніх чоловіків? — сумирно мовив бідний музикант.
— Те сталося, — відказала президентова, — що ми мали побачитися в одного двірського радника з його сином, якому тридцять років, і з достатком він; пан де-Марвіль здобув би йому за гроші посаду доповідача в торговельному суді, він там уже працює позаштатним. І от нам зараз сказали, що молодик цей безумство вчинив — поїхав до Італії за якоюсь королелевою балю Мабіль… Це заличкована відмова. Нам не хочуть віддати молодика, в якого мати померла і який користується аж тридцятьма тисячами франків ренти, чекаючи батьківщини. Тож ви мусите простити нас за кепський настрій — ви наспіли саме в кризу.
Поки Понс добирав якоїсь догодливої відповіді, що завжди трохи запізно спадала йому на думку в хазяїв, яких він боявся, ввійшла Мадлена й подала президентовій записку, чекаючи на відповідь. Ось що в тій записці писалося:
„Коли сказати, мамусю, що цю записочку прислав із Палати батько і що він кличе тебе зі мною обідати до одного з приятелів, щоб про моє одружіння поговорити, тоді кузен піде собі, а ми зможемо повести далі свої справи в Попіно“.
— Кого пан прислав? — жваво спитала президентова.
— Кур'єра з Палати, — зухвало відповіла суха Мадлена.
Цією відповіддю стара служниця давала на розум господині, що до змови й вона причетна разом із нетерплячою Сесіллю.
— Перекажіть, що я з дочкою буду в половину на шосту.
Коли Мадлена вийшла, президентова глянула на кузена Понса з тією фалшивою ласкавістю, яка справляє на чулу душу те саме вражіння, що й суміш оцту з молоком на язик ласуна.
