— Але це ж полювання на шедеври, люба кузино! Стоїш віч-на-віч із супротивниками, що захищають дичину! Тут хитрість на хитрість! Шедевр у руках нормандця, єврея або овернця — та це ж як та казкова принцеса, яку чарівники стережуть!
— А звідки ви знаєте, що це Ват… як ви казали?
— Вато, кузино, один із найбільших французьких художників XVIII століття! Та хіба ви не бачите підпису? — сказав він, показуючи на пастораль, де водили хоровод фалшиві селянки та вельможі-пастухи. — Це ж порив! Який запал! Яка фарба! А зроблено ж однією рисою, як розчерк учителя краснопису; роботи не почувається! А ось із другого боку баль у сальоні! Зима й літо! Які орнаменти, і як усе збереглося! Бачите — накінечник золотий, і кінчається з обох країв малесенькими рубінами, я їх почистив!
— Коли воно так, то я не можу, кузене, прийняти від вас таку цінну річ. Вам краще повернути її на гроші, — сказала президентова, хоч їй не хотілось кращого, як лишити собі розкішне віяло.
— Настав час, щоб знаряддя пороку було в руках чесноти! — сказав старий, знову опанувавши себе. — Для цього дива треба було сто років. Будьте певні, що при дворі жодна принцеса не матиме нічого похожого на цей шедевр, бо така вже, на лихо, людська натура, що для Помпадур робиться більше, як для чеснотливої королеви!
— Гаразд, я приймаю його, — мовила, сміючись, президентова — Сесіль, янголку мій, піди доглянь із Мадленою, щоб обід був годен нашого кузена…
Президентова хотіла вирівняти рахунок. Наказ цей, уголос висловлений, противно правилам доброго тону, так нагадував додачу до платні, що Понс почервонів, як застукана дівчина. Ця трохи завелика порошинка муляла якийсь час йому в серце. Сесіль, молода, рудоволоса особа, що педантичним поводженням наслідувала суддівську поважність президента й нагадувала сухість своєї матері, вийшла, лившивши бідного Понса сам-на-сам із страшною президентовою.
