це в стилі Помпадур, що нагадує розцвіт ґотики. — „О, відповідаю йому, скринька гарна, скринька мені підійшла б, а от віяло, друже Моністроль, — немає ж у мене панії Понс, котрій подарувати це старе безділля, та й нові ж роблять дуже гарні. Тепер чудово малюють по веленевому папері й досить задешево. Знаєте ж, що в Парижі дві тисячі художників!“ І недбало розгортаю віяло, своє захоплення стримую й байдуже дивлюся на ці два малюнки, виконані з чарівною недбайливістю! Я тримав віяло пані Помпадур! Вато добре голову посушив собі, компонуючи його! „Скільки ви хочете за столика? — О, тисячу франків, мені вже й дають“. Я кажу йому ціну за віяло, відповідно до здогадної суми його подорожніх витрат. Тоді дивимось одне одному пильно в вічі, і бачу, що він уже мій. Зразу ж кладу віяло в скриньку, щоб овернець не почав роздивлятись на нього, і починаю вихваляти обробку скриньки, яка теж, певна річ, є справжня коштовність. „Якщо я купую його, кажу Моністролеві, то тільки через скриньку, чи бачите, тільки скринька мене й спокушає. А за столика ви більше, як тисячу візьмете, гляньте ось, як мідь викарбувана! Це ж моделі… Це можна експлуатувати… воно ж ніде не репродуковане, для пані Помпадур уніки робили“… І добродій мій, запалившись своїм столиком, забуває про віяло, віддає мені його за абищо взамін моїх пояснень про красу Рейзенерівської меблі. Он як! Але треба доброї практики, щоб такий торг учинити! Це змагання віч-на-віч, а знаєте, яке око в єврея або овернця!
Чудова пантоміма, запал старого митця, що робив із нього, коли розповідав оце про перемогу своєї хитрости над неуцтвом тандитника, модель, годну голяндського пензля, — все пішло марно перед господинею та її дочкою, які казали одна одній, скидаючись холодними та зневажливими поглядами:
— От дивак!
— Так це вас тішить? — спитала пані де-Марвіль.
Понсові, враженому цим питанням, схотілося її побити.
