господині (але яким тоном сказане!.. кузен червонів від нього), коли заляпувала йому сосом одежу. Словом, це була війна підлеглого, що свідомий своєї безкарности перед бідолашним паном. Працюючи за економку й покоївку, вона не розлучалась із подружжям Камюзо від самого їхнього шлюбу. Була свідком бідування своїх господарів на початку кар'єри в провінції, коли пан був за суддю в алянсонському трибуналі; допомагала їм жити тоді, як пан Камюзо з мантського трибунала перейшов до Парижу, де його призначено на слідчого. Вона занадто була зв'язана з родиною, щоб не мати причин до помсти. Під бажанням підвезти воза гордовитій і пихуватій президентовій — зробитися пановою кузиною, — таїлася, певно, та глуха ненависть, що береться з грудочки, а обертається потім у сніговину.
— Ось і ваш добродій Понс, пані, і знову таки в спенцері, — оповістила Мадлена президентовій. — Ну, та я вже в нього вивідаю, чого це він двадцять п'ять років його не скидає!
Чуючи його кроки з маленькій вітальні, що була між її великою вітальнею та спальнею, пані Камюзо глянула на дочку й знизала плечима.
— Ви, Мадлено, завжди так розумно мене попереджаєте, що мені й подумати вже нема коли, — сказала президентова.
— Жан пішов, пані, я була сама, пан Понс подзвонив, я відчинила йому, а він же мало не свій, я не могла йому заборонити — он він там уже спенцера здіймає.
— Бідна ясочко, — мовила президентова до дочки, — нас застукано! Мусимо тепер вдома обідати. А може, — додала вона, побачивши в своєї ясочки жаль на лиці, — варто здихатися його раз на все?
— Ох, бідний! — відповіла панна Камюзо, — відібрати в нього один із обідів!
У малій вітальні пролунав фалшивий кашель людини, що хоче таким способом сказати: „Мені чути!“.
— Ну, то хай зайде, — сказала Мадлені пані Камюзо, повівши плечима.
