на сто тисяч посагу та принадні перспективи в майбутньому, що їх вправно й часто, але марно показувано. Кузен Понс уже п'ять років слухав нарікання президентової, бо всі помічники поженилися, нові судді в трибуналі були вже батьками, і блиск переспектив панни де-Марвіль не вплинув на непіддатливі очі молодого віконта Попіно, старшого сина аптечного верховоди, що для його вигоди, як казали заздрі в Льомбарському кварталі, й революцію липневу зроблено — у всякому разі не менше, ніж для вигоди молодшої лінії.
Коли дійшов до вулиці Шуазель і мав уже звертати на Ганноверську, Понса охопило нез'ясовне хвилювання, яке мучить людей із чистим сумлінням і завдає їм того болю, що найбільші злочинці дізнають, побачивши жандарма, а походило воно від питання — якто зустріне його президентова? Ця порошинка, що різала йому в сердечних фібрах, аж ніяк не стиралась; її краї ставали дедалі дошкульніші, а прислуга того дому раз-у-раз загострювала її грані. Справді, недбайливість родини Камюзо до свого кузена Понса, знецінення його в родинному лоні впливали на слуг, що вважали його мов за жебрака, хоч і ставились до нього з належною пошаною.
Найголовнішим ворогом Понса була така собі Мадлена Віве, суха й худа стара дівчина, покоївка панії де-Марвіль та її дочки. Оця Мадлена, не зважаючи на червоні свої прищі, а може якраз через ці прищі та свою довготілесість, забрала в мислі стати панією Понс. Та марно козиряла вона перед старим безженцем двадцятьма тисячами франків заощаджень — Понс відмовився від цього занадто прищуватого щастя. Тож ця кухенна Дідона, якій хотілось породичатися з господарями, чинила всілякі капості бідному музикантові. Мадлена чудово гукала: „Ось де й похлібець?“ — почувши старого на сходах та силкуючись, щоб і він її почув. Якщо слугувала при столі, коли не було лакея, то наливала своїй жертві мало вина й багато води, ще й труднації йому завдавала — щоб він, не схлюпнувши, взяв повну до вінців шклянку. Забувала давати старому страву й навмисно наражалась на зауваження від
